Розділ 23. Геть емоції

Дарина

Я йду швидко, бо якщо зупинюся — вибухну. 

У мене всередині прямо буря: дратівливість, втома, оце його «Дарино…» змушує мене не любити власне ім'я, яке мені дав тато.

І нехай думає, що ревную. Мені від цього ані холодно, ані гаряче. Я йду, тримаючи голову високо, і зосереджуюсь на собі. Бо якщо хтось має хвилюватися — то він, а не я.

Я пришвидшуюся. 

— Геть емоції, — промовляю до себе.

Ілля не має мене хвилювати. Все, що було — залишилось у минулому. Іронія в тому, що я повторюю це собі, поки серце тихо бурчить щось інше. Минуле — це минуле, а я… я намагаюся жити далі.

***

Заходжу в квартиру, кидаю ключі на полицю — і вони, звісно, падають на підлогу.

— Ааааа! — видихаю крізь зуби.

— Спокійно, Дарино, — бубню сама собі, нахиляючись за тими клятими ключами. — Ти ж умієш бути стриманою. Серйозною. Адекватною. Просто… не з тим білобрисим бовдуром. Тільки він з'являється — я перетворююся на божевільну істеричку.

Знімаю курточку, чіпляю її на вішак… і вона падає.

Прямо на підлогу.

— Та до сраки! — огризаюся вже на всесвіт.

Кидаю куртку на стілець, скидаю кросівки так, що один відлітає чуть не в коридор, і йду на кухню заспокоїти мозок чимось теплим і завареним.

І… там сидить тато. Спокійнісінько. П'є чай.

Святий ґеймдев, він ЗАВЖДИ з’являється в той момент, коли я найменше схожа на людину.

Я завмираю. Він дивиться на мене. Мовчки. Той погляд, знаєш… «я не лізу в твоє життя, але я все чув».

Ох, чудово. Просто чудовіше не буває. Треба забрати в нього ключі від квартири. Бо а раптом я захочу привести хлопця? Коли-небудь. Через десятиліття.

— Привіт, тато! — видаю фальшиво-бадьорим голосом. — Не очікувала тебе тут побачити.

— Привіт, — відповідає він так спокійно, ніби я зараз увійшла абсолютно нормальна, а не з поглядом людини, яка щойно знищила кілька нервових клітин.

— А ти чого тут? — роблю вигляд, що все під контролем. — Чому не з Машою та малими?

— Малі поїхали разом з дідусем і бабусею закордон.

Пауза. Легка. Але неприємна.

— А Марійка… — він робить ковток чаю. — Марійка на роботі. У кардіології.

Тато ставить чашку, вдумливо на мене дивиться. А це вже підозріло.

— А що в тебе сталося? — запитує він спокійно, але з тим тоном, який ріже точніше за скальпель.

І все. У мене всередині щось робить хрусь, як дешевий пластик.

— В мене? — перепитую я, автоматично. — В мене?
Що в мене могло статися?

— Даринко, — перебиває тато м’яко, але так, що брехати далі нема сенсу. — Ти зайшла, як буря. Щось тебе вибило з колії.

Ну от і все. Тато активував режим «бачу тебе наскрізь, дитино».

Я зітхаю, плюхаюсь на стілець.

— У мене просто… день такий. Ідіотський. З ідіотами. Особливо з одним конкретним… — кусаю губу. — Неважливо.

Тато злегка хитає головою, ніби каже: «Ну-ну, продовжуй казочки». І це мене злить ще більше. Бо він не тисне. Він просто є. А коли тато просто «є» — я чомусь готова вивалити все, що крутиться в голові.

А я не хочу цього робити.

— Конкретним… ким? — перепитує він рівним голосом, ніби читає інструкцію до чайника.

— Людиною, — відповідаю гостро. — Чоловіком. Хлопцем.

— А цей хлопець часом не Ілля?

Я закочую очі так, що бачу власні мозкові звивини.

— Та який Ілля? Це… — махаю рукою. — Добре, Ілля. — Я просто прийшла його провідати! Після того, як випадково влаштувала йому алергію з перцем.

Тато моргає.

— Алергію?

— Та нічого з ним не сталося, виглядав він сьогодні добре, навіть дуже...

Тато стискає губи, але сміх в очах не ховається.

— Даринко, — каже він обережно, — ти маєш триматися від нього подалі.

Я піднімаю брову.

— Чому це ще?

— Бо Ілля син дуже… дуже нехорошого чоловіка.

Погляд у тата твердне.

— І цей чоловік нещодавно вийшов з в'язниці.

Я завмираю. Мені здається, навіть чай у його чашці стихає.