Розділ 22. Не хочу, не чую, не ревную!

— І взагалі, хто вибігає до людей у тапках? — продовжує вона. — Ти що, з дитсадка втік?

— Я вибіг не просто так, — кажу, дивлячись їй просто в очі. — Хотів побачити, як ти ревнуєш.

Дарина завмирає, а потім фиркає так, ніби я щойно образив її особисто й людство загалом.

— Ревную? — перепитує з холодною усмішкою. — Та ти серйозно зараз?

— Абсолютно. Мені стало цікаво, — знизаю плечима. — Бо ти зла, колюча і з цим своїм «мені байдуже» виглядаєш підозріло… небайдужою.

— О, та не тіш себе ілюзіями, — відрізає вона. — Я не ревную. Я просто не люблю, коли мене тримають за дурну.

— Звучить майже як ревнощі.

— Ілля!

— Бачиш? Уже по імені. Значить, влучив.

Дарина стискає губи, очі блищать — злість, образа і щось ще, чого вона сама не хоче визнавати.

— Ти просто самозакоханий ідіот, — кидає Дарина.

— Можливо, — погоджуюсь. — Але не сліпий.

Пауза тягнеться. Повітря між нами гуде.

— Не вигадуй того, чого немає, — зрештою каже вона тихіше. — Бо потім болітиме.

— Уже болить, — відповідаю чесно. — Але я все одно вибіг.

— Замовкни! — рявкає вона так, що я моргаю. — Ти думаєш, мені є діло до того, з ким ти там спиш?! Господи, та мені вже нудить від самого факту, що я до тебе поїхала!

— Тоді навіщо приїхала? — питаю холодно.

— Щоб совість не тиснула. Якщо б ти крякнув через ту алергію, мене б потім по судах затаскали!

Дарина кусає губу, злиться на себе. На мене. На світ.

— Забудь, — шипить дівчина. — Я ідіотка. Ідіотка, яка вирішила, що ти нормальний.

— А ти? — я роблю крок вперед. — Ти нормальна? Хоч коли-небудь була? Ти вічно тікаєш, вічно кусаєш, вічно ображаєшся. Я не встигаю навіть зрозуміти, що ти від мене хочеш!

— Я не хочу від тебе нічого! — кричить дівчина так, що двір стихає. — НІ-ЧО-ГО! Тобі від цього легше? Радієш? Все! Кінець! Вільний!

— Ти сама собі суперечиш!

— Бо ти мене дістаєш, Ілля!!!

— Так не приходь.

— Та і не прийду більше!

Дарина розвертається різко. Холод ріже повітря. Я бачу лише її спину.

— Дарино!

Вона не зупиняється.

— Дарино, послухай!

— Іди до своєї блондинки! — кидає через плече. — Може, вона витримає твої дитячі образи. Бо я — ні.

Дикунка пришвидшує крок.

Я стискаю кулаки… і не біжу.

Стою. Дивлюся їй услід. І вперше за весь цей час не дозволяю собі зірватися.

Бо я вже побачив те, заради чого вибіг. 

Ревнощі. 

Дівчина навіть не намагалася їх приховати — лише загорнула в агресію, як у колючий шарф.

І цього мало б бути достатньо.

Але ні.

Мене пече не від того, що вона йде. А від того, що їй не байдуже, а вона все одно тікає.

— Клас, — бурмочу собі під ніс. — Просто чудово.

Я міг би її наздогнати. Схопити. Зламати.

Але не роблю цього.

Бо якщо я зараз піду за нею — це буде не про розмову. Це буде про слабкість.

Дарина зникає за поворотом.

А в грудях залишається глуха, важка тиша. Така, що давить сильніше за будь-який удар.

Я повертаюся до під’їзду повільно. І саме в цю мить у кишені вібрує телефон.

— Привіт, синку, — лунає низький, упевнений чоловічий голос.

Я завмираю.

— Ви помилилися номером, — кажу холодно. — У мене немає батька.

— Помиляєшся.

Я дивлюся на темний екран телефону й відчуваю, як вечір остаточно летить шкереберть.

Дарина. Ревнощі. І тепер — «синку».

Чудово. Просто ідеальний кінець дня.