Розділ 21. Кролячі капці і ревнощі

Ілля

— Хто то був? — питаю, не відриваючи очей від ноутбука. Хоча насправді я вже наполовину готовий почути чергову проблему від Віти.

— Якась дівчина, — дівчина знизає плечима так, ніби це не має жодного значення. — Просила передати тобі фрукти і щоб ти одужував.

Фрукти. Одужуй. Ага. Це вже підозріло.

— Як виглядала? — голос мій занадто спокійний, щоб бути нормальним.

— Не знаю… чорненька така. В мене погана пам’ять на обличчя.

Погана пам’ять. Хто б сумнівався.

Я вже навіть не слухаю її далі — у мене в голові лише одна-єдина особа, яка здатна принести фрукти, нервувати, злити й зробити вигляд, що їй усе одно.

Дарина.

— Вона щось ще говорила? — перепитую, наче це хоч щось змінить.

— Ні, — спокійно каже Віта й сідає за стіл та робить ковток чаю, ніби зараз не сталося нічого особливого.

А я вже всередині вибухаю.

Секунду думаю — і все, мене немає. Закриваю ноутбук, вискакую в коридор, навіть не помічаю, що я босий у домашніх тапках із кролячими мордами.

Круто. Серйозний мужик, айтішник, герой вечірніх розбірок… у пухких капцях із кролями. Сміх та й годі.

Двері відчиняю так, ніби в мене пожежа. Холод одразу хапає за шию, але мене вже не зупиниш.

Вибігаю на вулицю, оглядаюся. І бачу фігуру в чорній куртці, що йде швидким кроком.

— Дарино!  

Вона іде, навіть не повертає голови.

— Дарино, блін!!!

Я наздоганяю її, хапаю за руку — і це стає помилкою секунди.

Вона різко розвертається, мабуть, щоб мене вмазати сумкою по носі, але замість цього втрачає рівновагу і падає мені на груди.

Я ловлю її, і ми втикаємося одне в одного так близько, що чую, як вона різко втягує повітря.

— Ти що робиш? — шипить вона, не рухаючись.

— Ти преш, як танк. А я тебе зловив, хоча міг би й не ловити, — відповідаю сухо. 

Вона швидко хапає мене за руку, неначе намагається відштовхнутися… але замість цього дає мені легенький, але виразний піддих.

— Ай! — видихаю я. — За що?!

— За те, що ти хапаєш мене посеред вулиці, ніби я твоя власність! — фиркає Дарина, відступаючи на півкроку. — В тебе взагалі-то дівчина є, мав би хоч трошки совісті!

 — Ні, — відповідаю коротко. — Немає.

— Ага, — криво усміхається. — Просто спокуслива блондинка в халатику, яка відкриває твої двері?

Я зітхаю й дивлюся на неї так, ніби втомився пояснювати очевидне.

— Це Віта. На неї напали. Вона поживе в мене кілька днів. Кінець історії.

— О, який герой, — кидає вона з уїдливою посмішкою. — Захисник. Прямо лицар… у капцях із кролями.

— Ти прийшла це обговорювати? — питаю холодно. — Чи просто вирішила перевірити, чи я ще реагую?

Вона на мить завмирає. Занадто влучно.

— Не тіш себе, — різко каже. — Я прийшла вибачитися. І піти.

— Вибачилася, — знизаю плечима. — Можеш іти.

Байдужість лягає між нами, як бетонна плита.

Вона дивиться на мене довше, ніж потрібно. Потім стискає губи.

— Ти став іншим, — кидає.

— Нарешті помітила, — відповідаю без усмішки.

Вітер холодний. Вона — напружена. Я — закритий.

І вперше за весь цей час мені справді все одно, що вона подумає далі.