Розділ 20. Перша поразка тижня

Дарина

У понеділок я була морально готова. Ну як «готова» — підфарбувала губи, вдягла улюблену блузку, яка зазвичай піднімає самооцінку й опускає рівень терпимості до Іллі. Бо план був простий: зайти до відділу, знайти його, підколоти, вивести з себе…

І от я заходжу — а його стіл пустий. 

Пу-стий.

Я стою, тримаю графічний планшет в руках і думаю:

«Прекрасно. Найбільший подразник дня — офлайн. І з ким мені тепер сваритися? Бо чесно — кричати на планшет уже набридло, він же у відповідь навіть не пискне.»

Даня — той взагалі тільки моргає, як перелякана лань. Іван — надто добрий, щоб на нього навіть шикнути. Саня — от Саня топ. Але він не Ілля. З ним не та хімія: з Санею виходить сміятися, а з Іллею — сваритися. Баланс.

Тому я й пишу Ромі. Абсолютно випадково. Скромно. Без жодних прихованих мотивів.

Ні краплі не виглядає так, ніби я оцей от п'ятий день думаю, чому ця ходяча алергія не повернулася на роботу. Бо алергія ж не марафон — вона має закінчитися.

А тут не закінчується. 

Може, ускладнення? Може, я його все-таки добила тим перцем? Хто зна.

Пишу коротко:

«Ром, дай адресу Іллі, будь ласка».

І, звісно ж, цей чоловік не вміє просто відповідати. Він же Роман Романюк — людина, яка навіть у робочому листуванні примудряється робити рофли так, ніби ми на сімейному застіллі.

Через хвилину отримую:

«Навіщо тобі адреса Іллі? Ваші стосунки вже перейшли на новий… хм… рівень? Більш пристрасний? Ти хочеш відвідати його в ролі медсестри? Може, в тебе є костюм? 😏»

Святий ґеймдев. Я закочую очі так сильно, що майже бачу власний мозок, який кричить: За що мені це? Бо чесно — з такими родичами і вороги не потрібні.

Добре. Якщо він хоче гри — буде гра.

Я: «Мій халатик забрала Квітослава. Може, вона тобі його покаже — ти ж у неї постійний клієнт, правда?»

Тиша. Знаєте, така солодка, переможна тиша. Я прям відчуваю, як він там завис на своєму дизайнерському стільці, ніби Windows 98 після зайвого кліку.

Через хвилину приходить відповідь, уже менш геройська:

Рома: «Я… не знаю, про що ти.»

Ага, щас.

Я: «Ну звісно. Просто Квітослава випадково знає, як ти любиш, коли вона тобі вранці каву робить з молочною пінкою у формі сердечка. І випадково червоніє щоразу, як ти заходиш у кімнату.»

Рома: «Дарина…»

О, пішов той тон «благаю, зупинись, бо я себе видам». Мій улюблений.

Я: «Так що не тобі мене тут про еротичні медогляди Іллі підколювати, Ромочко. Купи їй вже букет квітів і перестань робити вигляд, що це просто «товаришування»!»

Затишшя. Грім не гримить, але я його чую в душі Роми.

І саме в цю мить він пише:

Рома: «Адресу скину трохи пізніше.»

Оце я розумію — переговори успішні.

Романе, мій любий провокаторе, сідай, двійка.

По дорозі купляю фрукти — щоб виглядало пристойно і не як атака. Хоча це атака. Дружня. Трохи отруєна сарказмом.

Натискаю дзвінок.Чекаю Іллю. Готова зробити пафосне «Ну привіт, не чекав?».

Двері відкриваються. А там — жінка.

Не просто «жінка». А «вона в атласному халатику», з якого одне плече сказало «па-па», а друге — «скоро черга за мною». Блондинка. Усмішка легка, але оцінила мене з першого погляду так, ніби я прийшла просити в неї борг.

— Ви до Іллі? — питає вона, піднявши брову.

А я стою. Тримаю пакет фруктів.

І в голові думка: «О ну супер… я ще хвилювалася, що він тут сумує. Бачу — сумує шикарно».

Замість відповіді рот сам обирає режим «дурепа 2.0»:

— Ааа… це… передайте йому фрукти… і нехай… одужує.

І простягаю їй пакет, якби вона була кур’єром, а не… ну, хто вона там є.

Супер. Ідеально.

Браво, Дарина. Сідай двійка. Оце так обламалася.

Блондинка бере пакет, киває так, ніби я принесла їй подачку.

— Передам.

І все. Двері зачиняються перед моїм носом.

Я стою в коридорі, дивлюся на закриті двері й думаю: «Ага, значить стосунків ти не заводиш… так я й повірила. Могла б, звісно, уявити, що це якась двоюрідна сестра, але яка сестра так легко носитиме халатик? Клятий білобрисий пихатик… тепер я тебе ненавиджу ще більше, аж до кісток».