Розділ 19. Два дні без спокою

Ми йдемо до моєї квартири. Віта тримається поруч так легко, ніби це прогулянка після фільму, а не після нападу двох відморозків. Вона не тремтить, не ховає погляд — навпаки, поглядає на мене збоку з тією самою зухвалою впевненістю, яка вже починає мене нервувати.

Дівчина раптом усміхається кутиком губ і каже:

— А ти, до речі, класно б’єшся. Так, ніби це не перший раз, коли ти комусь ребра рахуєш.

— Приємно, що хоч хтось це оцінив, — бурмочу я.

— Та я оцінила, не хвилюйся, — її голос стає нижчим, грайливим. — Прям… дуже оцінила.

Я стинаю плечима, але вона впевнено підкидає брову, ніби читає думки.

— І не роби такий серйозний вигляд, — продовжує Віта. — Я ж не кусаюся. Ну… не завжди.

Вона це каже так легко, ніби говорить про погоду. І сміється тихим, впевненим смішком — чітко дає зрозуміти, що вона не та, хто буде сором’язливо ховати очі.

— До речі, — додає дівчина після паузи, — ти ж тепер мій рятівник. Значить, я тобі щось винна. Може, вечерю. Може, масаж. Або щось цікавіше.

Я хмикаю:

— Дякую, звісно, але давай без «цікавіше». Мені проблем зараз вистачає.

Віта пирхає, ніби моя відповідь її розважає ще більше.

— Та невже? — тягне вона. — А я думала, ти з тих, хто тільки прикидається правильним, а насправді… ну, ти зрозумів.

— Нічого я не прикидаюся, — бурмочу. — Просто не хочу мороки.

І знову цей погляд — перевіряючий, впевнений у собі на всі сто. Віта йде поруч, тримаючись на півкроку ближче, ніж необхідно, так що її плече раз по раз майже торкається мого.

— То ти все ж таки з Києва? — питає дівчина вже більш спокійно, але погляд лишається безсоромно уважним.

— Мама переїхала сюди, коли мені було шість. З роботи запропонували тут місце, от і переїхали. З того часу тут і живу.

— М-м… — Віта схиляє голову набік. — Значить, ти місцевий. Знаєш, куди йти, знаєш, кого боятися. А б’єшся — як той, хто вже звик.

— Я не звик, — відповідаю трохи різкіше, ніж хотів би. — Просто… навчився.

— Ага. — Вона усміхається так, ніби моя відповідь її абсолютно не переконала. — У кожного свої уроки життя. Мене ось сьогодні вчили, що не варто ходити вечірніми парками.

У під’їзді дівчина крокує попереду, але ближче до дверей навпаки сповільнюється, повертається до мене й каже:

— Ну що, відкривай. Подивимось, у якому холостяцькому барлозі ти живеш.

— Нормальний у мене барліг, — бурмочу, дістаючи ключ.

— О, це всі так кажуть, — усміхається вона. — А потім заходиш — а там одна ложка, один стілець і… одинокий чоловік, який сподівається, що гостя сама себе розважить.

— Я взагалі-то не збираюся тебе розважати, — бурмочу, — я просто допомагаю з житлом… на ДВА ДНІ.

— Ну гаразд, — погоджуються дівчина, — два дні.

Двері клацають, я заходжу першим і вмикаю світло. Віта ступає всередину з тією самою впевненою неквапністю, наче це не моя квартира, а якась кімната для кастингів.

— О, — вона окидає поглядом кімнату. — Чистенько.

Пауза.

— Підозріло чистенько. Прямо як у чоловіка, в якого або мама приходить прибирати… або він готується до побачення.

— Повір, ні того, ні іншого, — відповідаю я.

— Жаль, — Віта робить вигляд, що задумалася. — Бо якби це було побачення, я б може навіть роздяглась.

Я задихаюсь повітрям.

— Ти жартуєш?

— Трохи, — підморгує вона. — О, і до речі… ти ж не проти, якщо я трохи розслаблюся після всього? Тільки халатик одягну. Він… коротенький. Дуже коротенький. Щоб ти не хвилювався, я попереджаю.

— Без халатиків! — рвучко кажу я.

— Та не будь занудою, — сміється дівчина. — Поводиш себе як цнотливий хлопчик. Чи ти справді цнотливий?

— Я не зобов’язаний перед тобою звітувати.

— Так, звісно, — каже вона, підморгуючи, — але якщо в тебе ніколи не було жінки, так і скажи.

— Бачу, ти дуже хочеш повернутися до вечірнього парку, — бурмочу, — а я з легкістю можу тобі це організувати. Хочеш?

— Все, все! — Віта махає рукою, ніби здається. — Де моя кімната? Покажи, щоб я могла спокійно відпочити.

— Ліворуч, — кажу, — і, будь ласка, не заважай мені. Гаразд?

Віта йде, а я повільно плентаюся до своєї кімнати, плюхаюся на ліжко й зітхаю. Схоже, ці два дні будуть не з легких.