Розділ 18. Хотів врятувати дівчину — а натрапив на нові неприємності

Голос десь збоку, з темної алеї, де ліхтарі давно вмерли і ніхто не спішить їх оживити.

Вмикаю ліхтарик на телефоні. Світло вирізає з темряви трохи мокрого асфальту і дві постаті, що схилилися над третьою.

— А ну відійшли від неї! — голос сам виривається, різкий, сухий.

Один із них озирається, кривить губи:

— А ти хто такий? Вали, поки цілий.

Як мило.

— Бачу, ви пацани по-хорошому не хочете.

Рухаюся вперед без тіні вагання.

Першому — коротко й чітко даю в щелепу. Кістки пальців боляче зіштовхуються з його лицем, він здригається, ніби струмом пройняло. Другий налітає ззаду.

Різко відкидаю лікоть назад, прямо під ребра.

Пацан у кепці знову преться вперед, а його друг у шкірянці за ним, наче хвіст. Перший вдаряє кулаком у моє плече, а другому я ставлю підніжку — він спотикається й летить боком на асфальт.

Мудак у кепці сипле ударами: дещо перехоплюю, дещо ловлю власним тілом. Гуде плече, пульсує бік, але мені зараз точно не до стогонів. У паузі між його замахами помічаю блиск у кишені. Ніж. Треба витягти, поки він сам не згадав про нього. Але другий уже преться на мене.

Луплю виродка у шкірянці ногою в коліно — той знову складається.

Повертаюсь до першого ближче, хоч кожен рух віддається болем. Синці будуть — це вже вирішено. Та я й їм подарунків залишив достатньо.

Хапаю пацана у кепці за руку й заводжу за спину. Другий знову рветься до нас, і тут я нарешті вихоплюю ніж у мудака і з кишені. Ще крок — і я зроблю йому дуже, дуже неприємно.

Перший поглядом кидає команду спільнику.

Той піднімає руки.

— Все, все, ми зрозуміли, — хрипить пацан у шкірянці.

— Так, ми йдемо, — промовляє перший.

Я відпускаю його, хоча настороженість не зникає з очей. Пацани одразу розбігаються, мов сполохані горобці, а я повільно рушаю до дівчини.

Яка здригається від страху і від холоду, дивиться на мене круглими очима.

— Як ви, з вами все добре? — питаю, підходячи ближче.

— Так, завдяки вам! Дякую! — незнайомка раптом кидається мені на шию.

Я завис. Реально завис.

— Е-е… годі мене так обіймати, я нічого такого не зробив.

— Зробили! Ще й як зробили! Якби не ви, я навіть думати боюся, що могло статися. Ви мій герой.

Оце «мій герой» — і все, я вже бачу, як вона починає підмазуватися. Хотів врятувати дівчину — а натрапив на нові неприємності. Трясця.

— Ну що ж… радий був допомогти. Мені треба йти.

— Стривайте! Ви що, залишите мене тут одну? А якщо на мене знову хтось нападе? Я ж тільки сьогодні до Києва приїхала. Міста толком не знаю, житло не зняла, і взагалі… страшно мені. Не хочу виглядати нав’язливою, але… може б ви могли прихистити мене на день-два? Я більше нікого тут не знаю. Ви ж добра людина, не кинете красиву дівчину в біді. А я за це можу вам… готувати, прибирати… і навіть робити приємно там.

Вона кивнула вниз… занадто промовисто, щоб я міг це проігнорувати.

Святий сегфолт. Ну все, привіт, я офіційно влип.

— Давайте обійдемося без останнього пункту, гаразд?

Стою, дивлюся на неї і зважую рішення. У кожного бувають моменти, коли все сиплеться. Я це знаю краще за багатьох.

Моя мама теж колись приїхала до Києва — сама, з маленьким мною на руках, без знайомств. А я тоді навіть нормально розмовляти не вмів. Ми тоді жили, як доведеться. Тому… так, я трохи розумію цю дівчину.

— Добре, — кажу нарешті. — Можете пожити в мене. Але спочатку мені потрібен ваш паспорт. Не можу ж я впускати до себе незнайому людину без жодної інформації.

— Та без проблем, — дівчина порпається в сумці й подає мені ID-картку.

Беру документ, дивлюся й перепитую:

— Ви не проти, якщо він поки побуде в мене, Віталіно?

— Ні, все окей. І… можна просто Віта.

— Я Ілля.

— Приємно познайомитись, Ілля.

А я лише стискаю паспорт у руках і думаю: «Сподіваюся, я зараз роблю не найбільшу дурість у житті».