Розділ 17. Ненажерливий Даня

Ілля

У двері настирливо дзвонять — раз, другий. Я важко піднімаюся з дивана й плентаюся до коридору. Чесно кажучи, я вже наперед знаю, що це може бути лише хтось зі «своїх»: колеги, друзі… з іншими я й так майже не говорю. Відчиняю двері — на порозі стоїть Даня, як завжди з тією трохи нахабною посмішкою.

— Привіт, як ти себе почуваєш? — каже він і міцно стискає мені руку.

— Та нормально, — зітхаю я, — п’ю свої таблетки й забрав роботу додому, щоб не нудьгувати. А ви як там без мене? — одразу запитую, бо ж цікаво, що в офісі без мене коїться.

Даня розводить руками й закочує очі:

— Та у нас весело. Я вчора на побаченні був з новенькою. Все було нормально, доки не з’явилась моя колишня. Уявляєш? Припхалась і влаштувала цирк.

— Новенькою? Дариною?

— Ага-ага. Вона класна. Я б з нею замутив… — він різко замовкає, кривиться. — Але після того, що вчора влаштувала моя колишня, Дарина, мабуть, і на метр до мене не підійде.

— І що, вона так швидко погодилася на побачення? — не втримуюся я, чесно здивований.

— Угу, — бурмоче Даня, похмуро. — Слухай, а в тебе є щось пожерти? Бо я зараз тут з голоду вмру.

І навіть не чекаючи відповіді, прямою наводкою летить до мого холодильника та починає там ритися, наче в себе вдома. Я навіть не реагую — нехай уже краде мою їжу, мені зараз не до цього.

Бо думки крутяться навколо Дарини.

Чому вона погодилась на побачення? Що їй з цього? Яка їй вигода? Дарина ж не робить нічого просто так.

Складаю все докупи. Даня покликав мене на кухню, ніби від імені Квітослави. Але Квітослави там і близько не було. Тобто Дарина стояла десь поруч, чатувала, щоб ніхто не зайшов і не зірвав її операцію, а він виконував її прохання.

І виходить, ця дикунка прийняла його умову за послугу: ти допомагаєш мені — я йду з тобою на побачення.

Оце, принаймні, має хоч якийсь сенс. Іншого пояснення я поки що не бачу.

Ех, Дарина, Дарина…

На що ти тільки не підеш, аби мені насолити.

Але погралися трохи і годі. Треба закінчувати цю дитячу війну. Раз і назавжди. 

Принаймні так я собі думаю, поки Даня переможно жує мою піцу.

— Ти хоча б мені залишив щось, — кажу і плюхаюся на диван. — А то не буде чим вечеряти.

— Залишу, я не такий вже безсовісний, — відповідає він і кидає короткий погляд у мій бік.

Раптом на столі вібрує телефон. Беру його. Повідомлення від Дарини:

«Як ти?»

Серйозно? Їй хвилює, як я? А я вже думав, що вона бажає, аби я по скоріше здох.

Та все ж набираю відповідь:

«Норм, ще живий»

Після цього Дарина більше не пише, а я тим часом спостерігаю, як Даня методично винищує половину мого холодильника. Чесно, таке враження, що він прийшов не в гості, а на гастрономічний квест «Знайди й з’їж усе». Ото вже ненажера. Впускати його ще раз? Та ні, дякую, я ціную свої продукти.

Тож, поки він не добрався до другої половини й не взявся за морозилку, я чемно — ну, майже чемно — виставляю його за двері. Без пояснень, без лекцій, хай шукає поживу деінде. Може, в нього є спеціальний радар на чужі холодильники.

Стає раптово тихо, навіть надто тихо. І я розумію, що сидіти далі в чотирьох стінах — це погана ідея.

Одягаю куртку і вирішую пройтися. Трошки освіжити голову.

Вечірній холод обдуває щоки, і місто вже втоплене в тьмяному світлі ліхтарів. Гуляю парком, мовчки, без думок... Поки не чую глухий жіночий крик.