Розділ 16. Від побачення до сімейного порятунку

Я повертаюсь до столу.

Даня стоїть, розгублений, майже жалюгідний.

— Ого… — тільки й видає.

Поправляю волосся, хапаю чашку і спокійно відпиваю ковток.

— Що? — кажу я.

Даня моргає кілька разів, ніби намагається зрозуміти, чи він ще у реальності.

— Я… я не очікував, — бубонить він, дивлячись то на мене, то на двері, через які Карина щойно вийшла.

Я відкидаю волосся за плече і спокійно ставлю чашку на стіл.

Беру сумку.

— Я йду.

— Дарин… почекай! — Даня простягає руку до мого плеча.

Відступаю на крок.

— Удачі тобі, — кидаю через плече, — з твоїми минулими стосунками. А з мене на сьогодні достатньо пригод.

І виходжу.

Холодне нічне повітря б’є по щоках, наче спеціально добиває. Щоб я ще колись погодилась на таке «побачення» — та ніколи. Всередині все кипить. Наче я сама собі вулкан.

В сумочці раптом завібрує телефон. Дістаю — тато.

— Привіт, — видихаю, приймаючи дзвінок.

— Привіт, доню. Що трапилося? Голос якийсь роздратований?

— Краще не питай. Приїду — все розповім.

— Гаразд. Хочеш, викличу тобі таксі? Де ти?

— Біля «Едельвейсу».

— Чудово. Чекай.

Я кладу слухавку й просто стою. У тиші. У темряві. У власній злості.

За п’ять хвилин приїжджає таксі. Я вітаюся, сідаю, і ми їдемо за місто.

Біля приватного будинку мене зустрічає тато, розраховується з водієм, а я ледь стримуюсь, щоб не обійняти його ще в воріт. Нарешті — обіймаю. Тепло. По-справжньому.

У будинку на мене одразу летять дві кульові блискавки: одна — п’ятирічна Соломійка в рожевому, а інша — дворічний Михасик з машинкою в руках.

— Даринка!!! — верещить Соломійка.

— Привіт, мої хороші, — сміюся й хапаю їх обох. — Не втомили маму й тата?

— НІ! — ображається Мія.

Михась лише важливо киває, демонструючи свою солідність у два роки.

За хвилину спускається Маша. М’яка усмішка. Обійми.

— Ти виглядаєш виснажено, — каже вона.

— День був… епічний.

— Ходімо, поговоримо.

За чаєм я починаю розповідати все Маші та татусеві. Язик не повертається називати її інакше — але вона і не чекає, що я буду. Ми з нею найкращі подруги, і це відчуття рятує.

— А чому ти взагалі пішла на побачення з цим Данею? — питає Маша.

Тато мовчить, але я бачу в його очах: йому це зовсім не до вподоби.

— Він покликав Іллю допомогти, — пояснюю я, — а потім захотів щось взамін. Що мені було робити?

— Я одного не розумію, — буркоче тато, піднімаючи Михасика на руки, — навіщо тобі той Ілля? Досвід нічому не навчив?

Я демонстративно закочую очі.

— Тато, я не збираюся з ними мати стосунки!

— Ага, — тато хитро киває, — я вже десь таке чув. Якби він тобі був байдужий, ти б не робила йому капостей і не провокувала на емоції.

Маша тихо втручається:

— А може, Ілля змінився? Минуло стільки років…

Я кидаю на неї погляд, наповнений сумнівом.

— Може, й змінився, — відрізаю я різко, — але мені начхати на його зміни. Ми лише колеги по роботі: він мій бос і все.

Тато тільки глибоко зітхає, ніби намагається знайти слова, але зрозумів, що сперечатися марно.

Я роблю ковток чаю і усвідомлюю: хоч день і починався як катастрофа, тут, з ними, він набуває сенсу.