Розділ 15. Божевільне побачення

Дарина

Субота підкрадається тихо. Я й озирнутися не встигаю, а вже час іти на побачення. Скасувати? Дуже хотілося. Але тоді вийду боягузкою. А я боягузкою не була ніколи.

Тож о дев’ятнадцятій я заходжу у кав’ярню.

Даня вже там — усміхається так, ніби хоче довести, що в душі він не програміст, а недооцінений голлівудський актор другого плану.

— Привіт, — каже він, ніби ми зустрілися випадково, а не за домовленістю. — Ти навіть не спізнилась.

— Люблю пунктуальність, — відповідаю коротко.

Мене трохи тіпає. Не від страху — від відчуття, що цей вечір піде не так.

Втім, ми замовляємо їжу. Даня намагається бути легким, я — вдавати, що мені цікаво. І раптом, всупереч законам жанру, розмова стає нормальною. Ми навіть сміємось.

І ось, коли здавалося, що все йде чудово… Двері кав’ярні розчиняються так, ніби хтось їх вибиває ногою. Все-таки мій внутрішній прогнозист не помилявся.

Бо до нас прямує дівчина — висока, у білій куртці, з таким обличчям, ніби хоче когось убити.

Даня блідніє.

Я автоматично напружуюся всередині.

Вона підходить до нашого столу й навіть не дивиться на мене — прямо на нього:

— То ОЦЕ тепер називається «паузою»?! — кидає незнайомка йому в обличчя.

Я ще не встигаю нічого осмислити, а вже переживаю чужі розбірки.

— Карино, перестань…

— Я ПЕРЕСТАЛА, — відповідає вона так, ніби щойно оголошує початок війни.

Тільки тепер дівчина переводить погляд на мене, який повен презирства, образи й… зневаги.

— Це вона? — стискає зуби.

Я відкриваю рот, щоб сказати хоч щось логічне… але не встигаю.

Карина хапає мене за волосся.

Та тільки встигає доторкнутися. Я вибухаю.

— Ти що робиш?! — гарчу і в ту ж секунду відштовхую її так, що дівчина робить кілька кроків назад, ледь не перечепившись об сусідній стілець.

Незнайомка не очікує такого.

— Ще раз мене зачепиш — зламаю руку, — кажу, повільно, холодно, уже дихаючи, як розлючений хижак.

Кав’ярня на секунду завмирає.

Карина кліпає, ошелешена.

Даня втрачає дар мови.

— Та як ти смієш?! — кричить вона.

— Так само, як ти, — відповідаю і роблю крок ближче. — Тільки я не граюся.

Незнайомка відступає. Інстинктивно.

Я ловлю її погляд, як удар.

— Ти приходиш у кав’ярню. Кричиш. Чіпаєш незнайому людину. Думаєш, це нормально?

У відповідь лише мовчання.

— Ну і хто тут хвора? — додаю я тихо.

Карина червоніє так, що схожа на перезрілий помідор.

— Божевілля, — кидає і виходить грюкнувши дверима так, що задзвонили чашки.