Розділ 14. Не мала Дара клопоту — тепер має Даню

Ілля мовчки виходить із кухні, лишаючи мене сам-на-сам із порцією картоплі й котлетою. І, що найгірше — вона смачна. Неймовірно смачна. От тепер цікаво: він її сам готував чи купив? Хоча… знаючи його, швидше сам. У кулінарії він завжди був майстром, я в цьому ніколи не сумнівалась.

Коли ми жили в Одесі, усе готував саме він. Тато постійно пропадав на роботі, а я… ну, я з кухнею поняття несумісні. У мене або щось згорить, або смак такий, що краще й не згадувати. Мама, до речі, теж була така. У цьому ми були копіями.

Шкода тільки, що її вже немає.

Я доїдаю та рушаю до відділу розробки. Заходжу — і щось не так. Місце Іллі порожнє. Комп’ютер вимкнений. Його блокнот, який раніше лежав на столі — теж зник.

Справді пішов? Уже? Дарино, ти зараз серйозно? Звісно ж пішов! Ти ж висипала на людину пів пакета перцю, а він, виявляється, алергік. І замість того, щоб дати мені добрячої прочуханки. Ілля ще після всього допоміг мені прибрати й подбав, аби я поїла. Це… взагалі не схоже на нього. Як, власне, і я сьогодні — поводжусь не як доросла жінка, а як маленька дівчинка, яка вирішила «просто перевірити реакцію».

Перевірила. Ледь людину не відправила на той світ. Молодець, Дарино, аплодисменти. Доведеться знайти його адресу й піти вибачатися. Бажано без перцю.

— Хлопці, а де Ілля? — питаю, бо тиша навколо насторожує.

— Його не буде тиждень, — озивається рудий бородань, здається, Микита. — Пішов на лікарняний. Каже, в нього алергія.

Тиждень!

І я одна тут цими програмістами. Принаймні, має бути спокійно. Ніхто не буде мене вибішувати, підколювати, дратувати.

Я вже навіть усміхаюсь, коли ловлю погляд Дані. Грайливий. Надто грайливий.

Ага. Про спокій я погарячкувала. Цей хлопець мене вже починає дратувати, а мені ще з ним на побачення йти.

Називається: не мала баба клопоту — купила порося. От і я так само. Не мала проблем — втягнулася в історію з цим Данею й тепер маю собі мороку на всю голову.

Зітхаю й опускаюся в крісло, намагаючись якось зібрати думки докупи. Час малювати героя — оновити реф, продумати деталі, увійти в потік. Я вже беру планшет, обхоплюю стилус, ніби це єдина нитка, що тримає мене при здоровому глузді…

І саме в цей момент до мене підходить Даня.

Святий ґеймдев. Ну ось де він взявся на мою голову.

— То що, Даринко, — каже, розтягуючи моє ім’я, — готова до побачення? Чи ще морально налаштовуєшся?

Але я лише видихаю — рівно, холодно й абсолютно невражено.

Даня усміхається ширше, певно вирішивши, що це я так чаруюся.

— Не хвилюйся, — додає він. — Я вмію бути делікатним. Ну… якщо дуже постаратися. Тому чекаю тебе у суботу, — піднімає брову. — У кав’ярні. Зі мною.

Я закочую очі.

— Окей, а тепер іди працюй, Даню.

— Іду-іду, — підморгує. — Але в суботу не передумай.

Даня топає назад до свого столу.

Чудово. Перший робочий день просто  ідеальний.

Я намагаюсь увійти в робочий ритм. Лінія, ще одна, штрих, корекція… герою терміново потрібна нова зачіска, а може, новий корпус броні, або… ні, стоп. Думки скачуть, як скажені. Концентрація — мінус десять із десяти.

І тут я ловлю чужий погляд. Не Данін — інший. Спокійний, уважний, трохи надто серйозний.

Іван.

— Все добре? — питає він, підходячи ближче. — Бачу, ти трохи… роздратована.

Ага, трохи. Як вулкан, якому люб’язно порадили «не шуміти».

— Все нормально, — бурмочу. — Роблю реф.

Іван киває, але, звісно, не йде. Стоїть, придивляючись до мене так, ніби намагається оцінити рівень мого внутрішнього й зовнішнього кипіння.

— Хочеш, можу зробити заспокійливого чаю? Або кави? — пропонує він м’яко, без зайвих емоцій. Просто турботливо, як старший брат, якому доручили стежити, щоб я не вибухнула посеред офісу.

Я стискаю стилус трохи сильніше.

— Не варто. Займайся своєю роботою.

— Окей, — каже Іван, але тон такий, що я майже чую: «Як скажеш, але ти зараз не в нормі».

Зосереджуюсь на ескізі. Руки трохи тремтять — від усього, що в голові. Від сьогоднішнього. Від минулого, яке я тепер змушена згадувати хоч-не-хоч.

Цей офіс гуде рівно, майже заспокійливо. Програмісти клацають клавішами, перешіптуються, хтось бурчить над кодом. Звичайний робочий день. Нормальний. Спокійний.

А всередині мене — ніби хтось крутить ручку гучності на максимум.

Я вдихаю ще раз. Стискаю стилус. Треба працювати.