Розділ 13. Два дякую і жодного вибач

Коли ми закінчуємо, Дарина випрямляється, відкидає волосся назад і тихо каже:

— Дякую.

І от це її «дякую» звучить так, ніби вона вимовляє його вперше в житті. 

Я стою з ганчіркою в руках і чесно не знаю, що відповісти. Голова болить від алергії, обличчя палає вогнем, але от це маленьке слово… воно пробиває крізь усе.

— Ага, — кажу я нарешті, коротко кивнувши. 

Дарина відводить погляд, ніби сама злякалась власної м’якості. Але не встигає зробити й кроку, як я бачу, що вона хапається за стільницю. Пальці біліють.

— Ти що… — я встигаю тільки кинутися ближче, як вона заплющує очі й видихає занадто різко.

— Все нормально, — бурмоче. — Просто… запаморочилося. Я ж не їла нічого зранку.

— Та ну, — кажу я, підхоплюючи її за лікоть, щоб не впала. — І перцем начальника труїла на голодний шлунок. Прекрасний план.

— Замовкни, — бурмоче Дарина, але без злості. Швидше — втомлено.

Рука в неї тепла. Надто тепла. Наче вона сама перегріта, хоч гострий запах чилі був на мені, не на ній.

— Сядь, — кажу я, і тон вийшов такий, від якого зазвичай навіть собаки підтискають хвіст.

Дарина дивиться на мене, збирається огризнутись — бачу це по тому, як сіпається її брова, — але не огризається. Просто сідає на найближчий стілець. І вперше за день вона не нагадує маленький вибухонебезпечний снаряд.

— Ти… погано виглядаєш, — каже дикунка, повільно, ніби зважує кожне слово.

— Ти теж, — відповідаю сухо. — Ми з тобою сьогодні молодці.

Вона хмикає. Ледь-ледь. І це, майже, смішно.

Я відкриваю холодильник і починаю там ритися, навіть не думаючи, що це виглядає дивно. Витягаю пакет соку, а слідом — свій контейнер із картоплею пюре та котлетою по-київськи. Домашньою. Ясно, що не для красного словця — я реально це готував учора.

Дарина піднімає брову.

— Ти що, їжу ховаєш від колег?

— Від тебе, — бурмочу, вмикаючи мікрохвильовку. — Тепер розумію, що правильно робив.

Дарина хмикає, але без злості — радше з якоюсь тихою винністю.

Поки картопля крутиться в мікрохвильовці й видає той характерний «ж-ж-ж», я дістаю стакан, відкручую кришку соку й наливаю їй. Повільно, без поспіху. Бо бачу, як вона сидить, тримаючись за край стільця — трошки бліда, трошки виснажена, абсолютно не схожа на ту дикунку, що кілька хвилин тому сипала мені чилі на голову.

Я підходжу й ставлю стакан перед нею.

— Пий, — кажу спокійно.

Дівчина дивиться на мене з якоюсь несподіваною недовірою, ніби перевіряє, чи не заховав я там ще один розіграш для помсти.

— Нормальний сік, не хвилюйся, — додаю. — Я не ти і не буду тебе отруювати.

Дарина закочує очі, але ковток робить. Видно, як щелепи в неї розслабляються.

Мікрохвильовка дзвенить — і я йду забирати контейнер, а за спиною чую її тихе:

— Дякую…

Друге «дякую» за день, але жодного «вибач».

У неї завжди на це якась внутрішня блокада: може подякувати, може буркнути, може навіть визнати щось напівправдою, але слово «вибач» у неї застряє десь між горлом і его.

І я, звісно, не дивуюсь. Але для мене це мало що означає.