Розділ 11. Апчхи та кранова катастрофа

Ілля

Сиджу, дописую код для однієї програми. Робота йде добре, думки зібрані — і тут підходить Даня.

— Тебе Квітослава на кухню кличе. Каже, ти потрібен.

Я піднімаю брову.

— Квітослава? А чому я?

— А мені звідки знати? Мені сказали я передав, — знизав плечима Даня.

— Чудово. Ще краще.

Підводжуся й іду на кухню. Заходжу — тиша. Порожньо. І, що найкраще, щось тоненьке блищить у проході.

Я автоматично розриваю нитку і лише потім доходить до мене: а раптом це була паска від цієї ненависної дикунки? Але вже запізно — бо в ту ж саму секунду на ніс сиплеться дрібнодисперсне пекло.

Перець чилі. Пекучий. Свіжомелений. Мій найулюбленіший ворог у світі після Дарини.

Очі сльозяться, горло дере, я починаю пчихати так, ніби запускаю з себе феєрверки.

— Клята дикунка… — видавлюю між двома «апчхи».

Наосліп добираюся до крана, щоб хоч якось привести себе до тями. Пчихаю без пауз.

Хапаюся за кран — а він слизький. Ненормально слизький. Ніби його щойно змастили маслом.

Я ковзаю, кручу, стискаю його, вже втрачаючи терпіння. Очі печуть, ніс палає, а цей металевий виродок не відкривається.

— Та відкрийся ти вже! — ричу крізь чергове «апчхи».

Від злості стискаю кран обома руками — відчуваю, що зараз або відкрию його, або вирву разом із мийкою.

І саме в цей момент кран з глухим «тріс» і легким скрипом зсунувся в бік, і вода, неначе знущаючись, з усією силою вистрілює мені в обличчя. Я завмераю, облите холодною водою, з червоним від перцю обличчям і сльозами в очах.

— Святий сегфолт… — шепочу я, ледве стримуючи лють і пекельний біль на обличчі. — Клята дикунка...

У цей момент на кухню заходить Дарина. Зупиняється на порозі. Мовчить. Просто дивиться на мене — мокрого, червоного, злого. В очах у неї щось між шоком і «от блін, воно спрацювало занадто добре».

Я піднімаю голову.

Голос виходить низький і твердий, без жодної іронії:

— Перекрий воду.

Дарина навіть не сперечається. Мовчки киває, підходить до вентиля. Руки трохи тремтять — чи то від адреналіну, чи то від вини, не знаю — але справляється з першого разу. Потік стихає. Вода перестає бити, лишаючи в повітрі тільки запах вологи й перцю, а в моїй голові — глухий шум.

Я відходжу на пів кроку, витираю обличчя рукавом. Дарина стоїть поруч і дивиться так уважно, ніби оцінює, чи не помру я тут прямо зараз.

— Ілля… — її голос тихий, незвично м’який. — Я не думала, що так вийде. Я не хотіла…

— АПЧХИ! — вибухаю я так, що аж луна йде.

І саме в цей момент у кухню влітають Квітослава з Ромою.

— Що тут сталося?! — Рома окидає поглядом потоп, мене, Дарину. Очі в нього роблять три круги по ситуації, але логіки не знаходять.

Я роблю глибокий вдих, наскільки це можливо в моєму стані.

— Кран прорвало. Дарина допомогла перекрити.

Рома повільно переводить погляд з мене… на Дарину… назад на мене… і знову на Дарину. Потім — ще раз на мене. Третій раз. Він явно підозрює абсолютно все.

— А чого тоді в тебе обличчя як помідор? — питає він нарешті.

— Алергія, — відповідаю без паузи, додаючи у думках: «але тільки на перчик і стосунки з Дариною».

Рома піднімає брову вище.

— Дивно. Годину тому ти виглядав не як овоч. Чи ви, може, не послухали мене… і все-таки вирішили перетворити офіс на поле бою?

— Ні, зовсім ні, Романе Михайловичу, — солодким голоском каже Дарина ззаду.

— Ага, — каже Рома тоном «брешете, я знаю». — Добре. Приберіть тут усе. Я викличу сантехніка. Кран треба міняти повністю.

Він і Квітослава йдуть, а я лишаюся з чилі-війною… і Даринкою, яка, здається, нарешті зрозуміла, що переборщила.