Розділ 10. Операція чилі

Дарина

Я повільно повертаюся до планшета, і в голові вже формується план — холодний, точний, ідеально витончений. Не те безглузде «бом-бом-бом», яким він мене щойно обдарував. Ні. Це буде значно гірше.

Нахиляюся до графічного планшета, вдивляюся в екран. Герой, якого я малюю, дивиться на мене з напівготовим обличчям. Його обличчям. Я проводжу стилусом — тепер уже абсолютно спокійно — і планшет покірно мовчить. Бо я вимкнула звук. На зло його «геніальному» плану.

Обережно, майже ніжно, додаю лінію скули герою. Це настільки каліграфічна зосередженість, що зі сторони можна подумати, ніби я занурилась у роботу глибше, ніж будь-коли.

А насправді — я думаю, куди саме вдарити.

Не по техніці — тут він занадто сильний.

По емоціях.

Ілля думає, що зробив свій хід. Що він контролює ситуацію. Але ж ні.

Дорогенький мій пихатику, ти навіть не уявляєш, наскільки ти вже програв.

Блокую екран планшета, кладу його на стіл і піднімаюся з місця. І ледве роблю крок, як відчуваю на собі його погляд — такий, що може свердлити бетон.

— Куди це ти? — питає Ілля.

— Подихаю свіжим повітрям, — відповідаю, намагаючись звучати невинно. — А то тут воно занадто токсичне.

Насправді я йду запускати свою наступну капость.

Він лише коротко киває і знову занурюється у свій комп’ютер, весь у коді, ніби я для нього взагалі не існую. Мій рух, моя присутність — просто фон, який його не торкає. Я тихо хмикаю, відчуваючи, як передчуття майбутньої провокації розливається всередині, і спокійно виходжу з відділу, ніби й не планую нічого, а білобрисий пихатик і не звертає уваги.

Йду коридором, відчуваючи, як адреналін тихо щипає нерви. Перший день на новій роботі — і я вже на повному куражі. Так, можливо, я трохи перебільшую, але що поробиш? Третя капость повинна бути досконалою.

Я йду повільно, рівно настільки неквапно, щоб моя внутрішня злорадність встигла остаточно розправити плечі. Пальці все ще пам’ятають тепло стилуса, але в голові вже перекручується наступний крок мого маленького театру помсти.

Попереду з’являється Квітослава, тримаючи в руках документи і явно кудись поспішає.

— Квітославо! — вигукую я.

Вона обертається, і я швидко підходжу.

— Ти щось хотіла?

— Так, де тут можна чогось попити?

Вона коротко киває:

— Тут є власна кухня. Іди прямо по коридору, а потім направо. Там кава, чай і все для перекусу.

Я киваю, вдячно посміхаюся і прямую за вказаним напрямком. Заходжу на кухню, оглядаю все, наче детектив, що виявив таємний сховок. Потім з сумочки дістаю маленький мішечок з перцем чилі… потім капронову нитку. В голові продумаю все так, щоб Ілля відірвав нитку, а потім пекучий сюрприз.

У цей момент до кухні заходить Саня.

— Що це ти знову задумала? — запитує він дивлячись на мішечок, нитку та ножиці. — Може, потрібна допомога?

— Та наче ні, — відповідаю спокійно, — але якщо що, ти мене не бачив.

Саня робить собі каву, підморгує і йде, залишаючи мене наодинці з моєю маленькою витівкою.

Беру мило біля умивальника і ретельно натираю ним кран. Білобрисий пихатик точно захоче підійти, щоб змити цей пекучий «сюрприз», а тут — слизький кран, який важко відкрутити. Уявляю його обличчя, коли пальці ковзатимуть не маючи змоги відкрити.

Потім підсуваю стільчик під тумбочку, прикріплену до стіни на гачках із дюбелями, стаю на нього і обережно беру капронову нитку. Один кінець зачіплюю за гачок на тумбочці, інший — за аналогічний гачок на тумбочці навпроти. Нитка натягнута рівно, і мішечок із перцем чилі висить точно посередині — на повну волю, готовий висипатися у потрібний момент.

Стою на стільчику, перевіряю висоту: занадто низько — Ілля пройде і не зачепить; занадто високо — мішечок впаде недбало. Переконуюся, що нитка на гачках з дюбелями тримається міцно, а мішечок готовий до запуску моєї маленької капості.

В повітрі відчувається легка напруга: ось-ось він зачепить нитку, і мій план оживе.

Але всередині щось щипає від хвилювання: головне, щоб за цей час сюди ніхто не прийшов. А якщо прийде? Серце прискорює ритм, руки трохи тремтять, але я намагаюся залишатися спокійною. Один неправильний крок — і весь план може зірватися.

Виходжу з кухні, оглядаюся — і бачу Даню.

— Даня, можна тебе на хвилинку? — кажу, намагаючись звучати абсолютно буденно, але всередині тріпоче хвилювання.

Хлопець підходить, з легким усміхом:

— Що ти хотіла, красуне? — голос у нього тихий, трохи жартівливий, з легкою насмішкою.

— Можеш покликати Іллю? Та сказати: що його кличе Квітослава до кухні, потрібна допомога? — говорю спокійно, роблячи вигляд, що нічого серйозного.

Він піднімає брову, голос стає грайливо-саркастичним:

— А що мені за це буде? Це ж брехня, я підставляю себе перед головним.

— А що ти хочеш? — кажу з легким підморгуванням, ніби пропоную «обмін послугами».