Розділ 9. Планшетна диверсія

Я ще не встиг навіть сісти назад, як у мене в голові формується план. Нічого жорсткого, нічого образливого — просто маленький, дуже акуратний «привіт» у відповідь на її каву та єдинорога.

Знаючи Дарину, вона ж саме такого й чекає. Вона любить гру. А я не люблю програвати.

Сідаю в крісло, відкриваю свій код, але замість того, щоб продовжити систему бою, відкриваю внутрішню панель налаштувань. Хто ж знав, що коли-небудь мені знадобиться мій власний «адмінський» доступ… Ну от, настав час.

Крадькома поглядаю на Дарину. Вона знову схилилася над планшетом — повна концентрація. Стилус ковзає, пальці впевнені, рухи різкі, але точні. І хоч вона робить вигляд, що нічого не бачить і не чує, я знаю — однією частиною серця вона відчуває, що я задумав щось у відповідь.

І правильно робить.

— Ти чого так посміхаєшся? — питає вона, не відводячи погляду від екрана.

Ага. Все-таки помітила.

— Просто думаю, — відповідаю максимально невимушено.

— Думає він… — пробурмотіла дивачка, і я чую посмішку в її голосі. — Тільки, будь ласка, не думай сильно. Начальничок без мозку мені зараз не потрібен.

— Не переживай, — відповідаю. — Мозок я залишу. А ось нерви… це як пощастить.

— Чудово, — каже вона. — Ми з тобою ідеальна команда.

Я хмикаю. Команда… цікаво. Колись я був додатком до неї. Тепер… вона явно хоче скористатися ним знову. 

Поки вона малює лінію щелепи своєму (моєму) герою, я роблю перший невинний хід:

Відкриваю системні налаштування. Планшет у нас підключений через корпоративний профіль, тож драйвери керуються централізовано — і я, на жаль (для Дарини), маю адмінський доступ.

Кілька кліків:

System Settings → Applications → PenTablet Hub

(це той центр керування, що відповідає за її графічний планшет)

У більшості таких драйверів є опція: Audio Feedback / Pen Tap Sound / Button Sound — це не звук планшета, а системний ефект, який драйвер запускає під час торкання стилусом.

Я можу:

– змінити гучність саме для цього застосунку;

– замінити стандартний «клік» на інший системний звук;

– увімкнути довший сигнал замість короткого;

– активувати «error sound» при кожному торканні пера.

Все це — легально з боку системи, бо я авторизацію вже маю.

Щоб не заважали інші клацання, відключаю:

System Settings → Trackpad → Tap to click → Off

(бо ця функція іноді перебиває звук драйвера).

Уся операція займає три хвилини. Навіть соромно, що так мало. На Даринині капості я витратив би значно більше.

Ставлю лікті на стіл, роблю вигляд, що працюю, й чекаю.

Дарина проводить стилусом по планшету.

Динь.

Вона завмирає.

Проводить вдруге.

Бом-бом-бом.

Дарина піднімає брову.

— Що це було? — питає скоса дивлячись на мене.

Пірнаю в роль невинного ангелочка — ну, майже.

— А що було? — перепитую я, легенько постукуючи по клавіатурі, ніби неймовірно зайнятий. — Це ти зараз зі мною розмовляєш чи зі своїм планшетом?

Дарина стискає стилус так, ніби готова ним мені очі виколоти.

— Не вдавай невинного, Ілля. Мій планшет не видає звуки «бом-бом-бом». Це щось твоє.

— Можливо, то звук твоєї ненависті до мене? Вона вже настільки гучна, що перетворилася на мелодію.

— Ілля, — її голос холодний, як морозиво, забуте в морозилці тиждень. — Якщо ти зараз не скажеш правду, я тобі стилус в… дуже неприємне місце вставлю.

— У сенсі? — роблю вигляд, що шокований. — Я ж навіть не доторкався до нього! Може, то планшет так на тебе реагує? Типу алергія.

— Ти серйозно? — її голос уже небезпечно рівний. — Звук «бом-бом-бом» — це твоє тупе почуття гумору.

— Та ну, — хитаю головою. — Моє почуття гумору звучить значно гірше. Там більше «пфф» і «ха-ха, от блін».

Дикунка не рухається швидко, але кожен її крок — як погроза.

— Ілля. Зізнайся. Або я...

— Вб’єш? — піднімаю брову. — Нарешті? Хух, я думав, ти ніколи не наважишся.

— Ні, я не вб’ю тебе. Це занадто милосердно, — каже вона холодно.

— Ой, ти мене прямо заспокоїла, — кажу я усміхаючись.

Дарина відсовує волосся з обличчя — і я чітко бачу той вираз «ну все, хлопче, ти догрався».

— Я просто знайду щось гірше, — додає вона.

— Гірше? — роблю вигляд, що замислююся. — Може, ти нарешті покажеш мені свої чернетки? Оце дійсно страшно.

— Ілля… — голос у неї такий рівний, спокійний і небезпечний, що це прямо заводить. Наче художниця не погрожує, а обіцяє щось, від чого в мене мурахи біжать по спині. — За хвилину ти будеш благати про милосердя.