Розділ 8. Покращений клон

Ілля

Не минуло й кількох годин, як ця дивачка вже встигла напоїти мене смертельно солодкою кавою та поставити на робочий стіл того безглуздого єдинорога.

Чому я називаю її дикункою? 

Бо ніколи не знаєш, що у неї в голові. Ця дівка непередбачувана, імпульсивна, її дії завжди трохи хаотичні, але при цьому цілеспрямовані, а ще невимовно дратують.

І що найгірше, колись вона користувалася мною, як могла, а тепер ще й капостить, отримуючи від цього задоволення.

Колись я дозволяв їй керувати моїм життям. Крок вперед — вона вирішувала, я погоджувався. Зручно? Мабуть. Поки не зрозумів, що стаю ганчіркою у її руках.

А тепер часи змінилися. Я вже не той хлопчисько, який ховався за дівчачою спиною. Тепер я точно можу постояти не лише за себе.

І все ж… я точно не думав, що доля пожартує настільки зухвало — підсуне мені в колеги людину, яку я ненавиджу, мабуть, більше за будь-кого у своєму житті. Не просто дратуюся — саме ту, від якої стискаються щелепи й хочеться рахувати до десяти. Повільно. Дуже повільно.

Сиджу, намагаюся виглядати серйозно, але щось всередині підказує — ця історія тільки починається. Єдиноріг на екрані, солодка кава, її нахабна усмішка — все це явно не випадково. Дарина ніколи не діяла просто так.

І от коли бачу, як, дивачка удаючи, що працює, одним оком зиркає на мій монітор трохи довше, ніж треба, розумію — у неї на мене є план.

Що ж… цікаво. Бо цього разу я теж не збираюся грати роль жертви.

Хоче гри? Буде гра.

Тільки мої капості будуть кращі — і без цукру.

Піднімаюся зі свого місця і стаю позаду й спостерігаю, як вона працює. Дарина сидить, закинувши ногу на ногу, стилус у руці рухається впевнено, чітко — видно, що рука набита. На екрані планшета з’являється силует чоловіка — головного героя гри, як я й просив.

І от біда — він підозріло схожий на мене.

— Дарино Андріївно, — кажу повільно, нахиляючись трохи ближче, — мені здається, чи цей герой має знайомі риси обличчя зі мною?

Вона навіть не піднімає погляду, лише трохи закусує губу, намагаючись не посміхнутися.

— Тобі здається.

— Ага, — бурмочу, спостерігаючи, як вона додає тіні на щоки. — І, напевно, випадково зробила йому точно такі ж очі, як у мене?

— Ні, — каже спокійно. — У мого героя погляд добріший.

Я тихо хмикнув.

— Бачу, — нарешті кажу. — Отже, ти малюєш мого покращеного клона?

— Не тільки твого, — каже Дарина, трохи відводячи погляд від екрану. — У мене в планах ще намалювати свого «покращеного клона». Було б класно, щоб вони проходили гру разом: якщо гравець чоловік — керує твоїм героєм, якщо жінка — моєю героїнею.

Я слухаю її задум і не можу приховати посмішку, та вже це не виключає того факту, що як людина вона все ж нестерпна.

— Знаєш, Дарино Андрієвно… — повільно кажу, спостерігаючи, як вона працює над контуром героя, — ця ідея мені навіть подобається.

Вона піднімає на мене брову, підозріло вдивляючись у мою реакцію.

— Тобі подобається, чесно? — тихо перепитує.

— Так, — відповідаю впевнено. — Я ж головний кодер цієї гри. Можу впевнено сказати, що таке рішення — чудове. Чоловік і жінка, які залежать від вибору гравця, це… цікаво.

Дарина усміхається, і щось мені не подобається її усмішка.

— Добре, — каже вона спокійно. — Тоді спершу закінчу твого героя, на це піде декілька днів, щоб промалювати всі деталі, а потім буду малювати мою.

Я повертаюся до монітора, обдумую алгоритми взаємодії персонажів. Між нами з’являється спільна гра — і вона вже пахне проблемами.

Наступна капость за мною. Я сиджу, відчуваючи, як кожен її рух підсвідомо дратує, і не відводжу погляду, відчуваючи різкий тиск у грудях, який не дає спокою. Нарешті між нами з’являється спільна гра. Спільна, але, звісно, не без капостей.

Бо наступна капость вже за мною.