Розділ 7. Рожевий єдиноріг

Після цього ми, звісно, посварилися. Жорстко.

Я видала йому всі слова, які тільки знала. Сказала, що з такими вчинками його ніколи не полюбить жодна дівчина. Що наші стосунки — це найжахливіше, що зі мною траплялося.

А він стояв мовчки, похнюпивши носа…

І просто пішов.

Так ми й розійшлися.

І тепер… коли Квітослава каже, що він нікому не дозволяє навіть наблизитись… в мене все стискається всередині.

Можливо, це табу… через мене. Через мої слова. Через той день.

Я різко відштовхую від себе цю думку.

Ні. Стоп.

Ми що, справді зараз будемо валити всю його «холодність» на мене?

Та ну перестаньте.

Може, окрім мене була ще якась дівчина, яка теж сказала йому щось різке.

Або він десь по дорозі встиг закохатися в якусь красуню-інтровертку, яка його так само відштовхнула.

Чи в нього тепер алергія на романтику, на відносини, на квіти… ну, мало що. Світ широкий, людей багато.

Чому це я одразу повинна бути центром його драматичного всесвіту?

Я хмикаю. Смішно навіть.

Я ж не настільки всемогутня, щоб зламати людину набором образливих слів у шістнадцять років.

Ну… мабуть. Сподіваюсь.

Я злегка трусонула плечима, ніби струшуючи старі спогади, наче пил.

Все, досить. Минуле — це минуле.

Але десь у глибині грудей щось все одно поколює: а якщо… ні, ні-ні-ні, не починай.

Збираюся й роблю вигляд, що це все мене навіть не зачепило.

— Та й узагалі, — бурмочу я собі під ніс, — чого це я маю думати, що він досі через мене страждає? Може, Ілля просто соціально алергічний. З ким не буває.

Я дивлюся на Іллю. І саме в цей момент білобрисий пихатик піднімає голову. Погляд рівний, спокійний. Ойой, здається, я попалась.

— Дарино Андріївно, ти довго будеш стояти і думку гадати, — його голос різкий, холодний. Робота сама себе не зробить. Покажи, на що здатна.

Я хмикаю й схрещую руки на грудях.

— На багато що, — відповідаю я. — Наприклад, можу довести свого керівника до сказу за десять хвилин. І головне — абсолютно безкоштовно.

— Я вже помітив, — він усміхається, і куточок губ тягнеться в іронічну посмішку.— Особливо після того, як ти вирішила, що кава має бути солодша за моє життя. І що далі? Які ще тортури будуть в твоєму арсеналі?

— Не скажу. Так не цікаво. Але, може, ти вже даси мені перше завдання? Розкажеш, нарешті, про ту гру.

Іллі відкидається на спинку крісла, наче оцінює, чи готова я витримати правду.

— Добре, слухай, — каже білобрисий пихатик. — Гра називається «Королівство попелу». Це поєднання екшену та рольової пригоди. І твоє завдання — малювати героїв, атмосферу. Щоб вони були впізнавані, живі, щоб гравці відчували їхній характер.

Пауза. Його погляд стає трохи серйознішим, і чути легкий тон виклику:

— Але запам’ятай: ти на випробувальному терміні. Не впораєшся — ми швидко знайдемо тобі заміну. І навіть родинні зв’язки з Ромою тебе не врятують.

Піднімаю брову і сміливо відповідаю:

— Уті, божечки, які ми серйозні! Прям аж лячно…

Ілля незадоволено кривиться.

Я сідаю на своє робоче місце, беру графічний планшет і стилус. Вмикаю його — і переді мною чиста сторінка, яка чекає, що я її оживлю.

— Для початку, — каже Ілля, — ти маєш намалювати, як уявляєш головного героя. Це має бути харизматичний хлопець із крутою екіпіровкою та привабливими рисами обличчя.

Хитро усміхаюся:

— А татушку на шиї, як у Сані, йому можна додати?

Ілля зітхає, але згідно киває головою.

Берусь за роботу: перші штрихи — це святе, тому, закинувши ногу на ногу, починаю чаклувати над ескізом. Ілля тим часом роздає накази направо й наліво, у голосі — впевненість, у погляді — «я тут головний».

Його комп — без нагляду. Відкритий. Беззахисний. І, здається, сам доля каже мені: «Даринко, твоя година настала».

Краєм ока перевіряю — всі слухають «великого Іллю». І поки він гримить своїм «робимо швидше, думаємо ширше», я тихенько відкриваю браузер.

Три секунди в Google — ідеальний результат: рожевий єдиноріг у блискітках з написом «BOSS MODE: FABULOUS».

Зберегти зображення. Клац. Змінити фонове зображення. Клац. І готово.

Я відкидаюсь у кріслі, закидаю ногу на ногу, роблю вигляд, що натхненно чаклую над дизайном.

Через хвилину Ілля повертається, сідає, клацає клавіатурою — і завмирає.

На екрані рожевий єдиноріг дивиться на нього з такою гордістю, ніби саме він тепер головний у компанії.

— Це що… за хрінь? — нарешті видає він, звужуючи очі.

Я ледь стримуюся, щоб не розсміятися вголос. Саня з Данею вже не стримуються від сміху — видно, теж оцінили нові «візуальні покращення» на моніторі нашого білобрисого начальничка.