Розділ 6. Табу

Я дивлюся на Іллю: він сидить за своїм столом, нахилившись над комп'ютером, пальці швидко ковзають по клавішах, обличчя серйозне. Немає жодної посмішки, жодного жесту, який видав би його думки.

— Складна людина? — перепитую, відчуваючи, як всередині щось стискається. — Чи ти хочеш сказати, що він… небезпечний?

Квітослава нахиляється ближче й шепоче:

— Він принципово не заводить стосунків. Ніяких. Навіть випадкових. І не тому, що йому ніхто не подобається… а тому, що він ніби ставить на цьому табу.

Я моргаю.

— Тобто… як це «табууу»?

— Реально табу, — киває вона. — Будь-який натяк на симпатію — і він відразу відрізає людину. Не грубо, не різко… просто зникає.

Дівчина зітхає.

— Казали, що колись він обпікся, що відтоді поставив собі правило: ніяких відносин ні з ким, ніколи.

Квітослава дивиться на мене уважно, ніби оцінює кожну мою реакцію.

— Тому, Дарино… якщо тобі раптом здалося, що він може піти назустріч… забудь. Ілля нікого не підпускає.

— Ну добре, я побігла. В мене справ — по горло.

І з цим театральним «фууух, я пішла» Квітослава виходить, навіть не чекаючи відповіді.

А її розповідь б'є точніше за будь-яку  правду. Бо я одразу згадую той день… Нам по шістнадцять років. Ми ще діти, а поводились так, ніби нам вже життя вирішувати.

Я тоді хотіла помирити Машу з татом, щоб він міг частіше бачити мою маленьку сестричку. Склала цілий сценарій — любовна записка, троянди, подарунок, усе таке гарне, що аж ніяково.

Залишалася дрібниця — Ілля мав просто передати це, буквально як кур’єр. Ну, що може піти не так?

Все.

Абсолютно все.

Бо цей ненормальний, замість того щоб виглядати адекватно, переодягнувся десь у під’їзді й виліз у чорному плащі з каптуром — як персонаж із третьосортного фільму жахів.

Я мало зі сміху не впала, коли його побачила.

— Це що таке? — запитала я, як тільки він підійшов.

— Вирішив, що так буде цікавіше й драматичніше, — задоволено відповів хлопець.

Я закотила очі. Та з таким актором мої плани точно перетворяться на справжню халепу.

— Драматичніше? — я схрестила руки на грудях і глянула на нього так, що будь-хто нормальний уже провалився б крізь землю. —  Вона ще трохи, й поліцію викличе!

Ілля лише знизав плечима, наче я придиралася.

— Та ну, вийшло атмосферно. Містика, загадковість… Хіба не круто?

— Якщо через твою містику все піде шкереберть, я тобі цього ніколи не пробачу.

Він глянув на мене з хитрою усмішкою.

— Ти надто хвилюєшся, Дарино.

Я зітхнула, витягла з кишені телефон і глянула на годинник. Уже пізно, а ми досі стоїмо, як два дурники, сперечаючись ні про що. Ліхтар над головою миготів, кидаючи тремтливе світло, і мені захотілося провалитися крізь землю від усвідомлення, наскільки безглуздо це все виглядало збоку. Що, якщо Марія розсердиться, подумає, що це якийсь розіграш, і взагалі посвариться з татом ще більше?

Вже хотіла сказати Іллі, що краще б ми йшли додому, як раптом двері під’їзду рипнули. Ми з Іллею одночасно обернулися — і я відчула, як серце мало не вискочило з грудей.

На подвір'ї з’явився якийсь чоловік. Не високого зросту, спортивної статури тіла, у світлій футболці, яка ледь не світилася в темряві, і з таким поглядом, що аж мороз по шкірі пішов.

— Ага, значить, це ви тут театр розігруєте? — його голос прозвучав насмішливо й підозріло.

Я відкрила рота, але в ту ж мить відчула, як Ілля заховався трохи позаду мене, ніби я його броня.

— Це не я! — пискнув він, штовхаючи мене вперед. — Це Дарина все придумала!

Я зціпила зуби. Як же мене дратувала його боягузлива манера завжди перекладати все на мене. І тепер — перед цим чоловіком із поглядом, який спалював дірки у стінах, — я мусила виглядати винною.

— Послухайте, — дивлячись прямо на чоловіка, — це не жарт і не знущання. Я просто хотіла допомогти. Ілля… ну, він, як завжди, вирішив зробити шоу.

Він перевів погляд з мене на Іллю, який продовжував тулитися десь за моєю спиною, і скривився так, ніби побачив щось гидке.

— Гаразд, ідіть. Але щоб більше без фокусів.

Чоловік різко розвернувся й рушив геть, навіть не озирнувшись.

Я видихнула й одразу з усієї злості штовхнула Іллю в плече.

— Ти нормальний узагалі? Ти мене здав, як останній боягуз!

— Та ну, я просто… — почав Ілля виправдовуватися.

— Просто? Ти постійно ховаєшся за моєю спиною, а потім ще й звалюєш усе на мене.

Ілля винувато скривився, але мовчав. А мені в той момент так хотілося вліпити йому ще раз, щоб, може, хоч тоді дійшло.