Розділ 5. Контроль? Розмріявся

— Ходімо, я покажу тобі твоє робоче місце, художнице… — промовляє білобрисий пихатик, так ніби робить мені величезну послугу.

Я тільки ступаю крок — і він раптово хапає мене за руку, притискає до стінки. Різко, владно, ніби перевіряє межі.

Опа. Театр одного актора почався раніше, ніж я планувала. Хотілося б сказати, що я вражена. Але я не з тих, кого лякають сцени з мильної драми.

Його обличчя надто близько. Запах надто приємний. І його пиха — як клей, який хочеться відскребти. З люті.

— Тільки без вибриків, Дарино Андріївно, — шепоче Ілля тихо, і ця спокійна, владна інтонація змушує мене інстинктивно напружитися.

Я повільно підводжу погляд і тицяю йому пальцем у груди.

— А ти не переплутав мене з підлеглою зі своїх фантазій? Чи думав, що притиснеш до стіни, і я розтечуся від цього калюжею? Гм… ще чого.

Ілля дивиться прямо в очі. Ні посмішки, ні вибачення. Тільки холод, стислі губи і легкий натяк на роздратування.

— Не провокуй, — промовляє нарешті. Голос спокійний, але в ньому чути метал. — Тут я не той хлопчик, якого ти пам’ятаєш… бо тепер ти не зможеш мене використовувати.

— А я не та, за спиною якої можна ховатися, — відповідаю, не кліпнувши.

Максимум напруги: його щелепа стискається, губи зводяться в лінію, ніби він проковтнув власну гордість і тепер нею подавився. Але мовчить. Різко розвертається — і йде.

Ілля йде попереду, а я — слідом плентаюся за ним. Коридор заповнений людьми, всі зайняті, але все одно крадькома зиркають на нас. Відчуваю, як на мені буквально горять десятки поглядів.

Заходимо у відділ розробки — і, як я вже здогадувалася, суцільне чоловіче царство. Хлопці різного типу: бородані, худорляві айтішники.

— Народ, знайомтесь, це Дарина — нова ілюстраторка, — каже Ілля. — Працюватиме над візуалом для нашої гри.

Кілька «привітів», поглядів зверху вниз і одне нахабне підморгування від бороданя в дальньому кутку.

— Гарний колектив, — кажу я сухо, схрестивши руки. — А жіночої присутності тут не передбачено?

— Передбачено, — відповідає Ілля. — Є Квітослава, секретарка Романа Михайловича. І Таїсія, рецепсіоністка.

— Секретарка? — перепитую. — Вона теж кодить?

— Ні, — усміхається кутиком губ.

Підводить мене до столу — прямо біля свого.

— Ось твоє місце. Якщо щось не працює — звертайся до мене.

Між столами — сантиметрів п’ятнадцять. І це я оптимістично рахую.

— Прямо біля тебе? А що, на відстані півметра твої королівські очі вже не бачать?

— Так зручніше. Я повинен контролювати процес, — каже Ілля спокійно, навіть не глянувши на мене.

— Контролювати? Ага, розмріявся я… — не встигаю закінчити, бо у дверях з’являється та сама дівчина, якій я допомогла з кавою. Русяве волосся, блакитні очі, чіткі контури обличчя. Виглядає красиво.

— О, ти новенька! — вигукує вона весело. — Я — Квітослава.

Я роблю крок уперед і простягаю руку:

— Дарина.

Вона стискає мою руку міцно, але не надто офіційно — відразу відчувається легкість і дружелюбність.

— Рада познайомитися, — кажу я, усміхаючись. — Судячи з усього, буду твоїм союзником проти цього… чоловічого хаосу?

— Саме так, — сміється Квітослава. — І повір, тут його вистачає з головою. Але не хвилюйся, я тебе введу в курс справ і покажу, як виживати серед кодерів.

— Гаразд, то може для початку розповіси мені хоч трохи про моїх колег, бо поки ці хлопці здаються мені цікавими. А хлопець в чорному худі з бородою кидає на мене дивні погляди.

— Добре, слухай, — каже Квітослава, нахиляючись ближче. — Рудий бородань, Микита, — він ходячий Google, усе про всіх знає. Новенька? Він уже знає, хто ти, чия донька, скільки тобі років і де працювала раніше. Але робитиме вигляд, що нічого не знає.

— А  хлопець у чорному худі це Даня, — показує вона на нього. — Хороший айтішнік, але гуляка ще той. Може запросити на вечірку, а може бігати за тобою з квітами і шоколадками, щоб потім розвести тебе на ніч близькості… просто не ведися.

— Чудово. А цей з татуюванням на шиї?

— Саня. Людина-чорний гумор. Може сказати щось таке, що ти не знаєш, сміятись чи бити. Але без нього тут було б нудно.

Вона усміхається і махає на іншого хлопця, що сидить біля Сані:

— А біля нього Іван — добряк. Попросиш допомогти — і він без вагань підтримає, пояснить, підкаже. Тільки не турбуй його багацько разів,  він і так нам всім допомагає.

— А Ілля? — питаю, обводячи поглядом кімнату.

— А Ілля… — Квітослава усміхається, але якось двозначно, ніби натякає на щось більше. — Найголовніший тут. Холодний, розумний, пунктуальний.  Втім, я є одне «але».

— Яке ще «але»? — питаю, насторожено звузивши очі.