Розділ 4. Співбесіда чи словесний батл

— Ну що, Дарино Андріївно, почнемо з простого. Як ти розумієш «користувацький досвід»?

— Як спробу не довести користувача до істерики, — відповідаю без паузи. — На відміну від деяких.

Рома тихенько кашляє, але, здається, то не від кашлю, а щоб приховати сміх.

— Цікаве визначення, — каже Ілля, роблячи нотатку. — А візуальна мова — це для тебе що?

— Це коли дизайн говорить сам за себе. Як от дехто, навіть якщо мовчить, все одно дратує.

Ілля піднімає брову. Його погляд коротко ковзає по мені — без нахабства, але точно з неприязню і від цього шкіра покривається сиротами. 

— Гостро. Сподіваюся, так само гостро ти працюєш із кольорами.

— Настільки гостро, що можу зробити логотип, який навіть тебе змусить виглядати професійно.

Рома втручається, піднявши руки.

— Так, стоп. Ми ж тут не стендап-батлі. Даринко, давай трохи серйозніше. Ілля просто перевіряє твоє мислення.

Я кидаю короткий погляд на нього. Серйозніше? Легко сказати.

— Добре, — Ілля відсуває резюме в тестове. — Тоді практичне питання. Уявімо, клієнт хоче щось абсолютно несумісне з логікою, а ти мусиш це зробити.

— Я вмію працювати з безглуздими вимогами. Ось, наприклад, зараз я відповідаю на твої питання.

Кілька секунд тиші. Потім Рома, стискаючи перенісся, каже:

— Окей, я зрозумів. Ви або ненавидите одне одного, або це найхимерніший флірт, який я коли небудь бачив.

— Обидва варіанти виключені, — відповідаю одночасно з Іллею.

І в ту ж секунду наші очі зустрічаються.

Святий ґеймдев. Надто довго.

Після цього Рома просто піднімає руки:

— Все. Я здаюсь. Дарина, твоя робота й справді крута. Ілля, погодься — вона підходить.

— Так, робота непогана, — каже він повільно. — Але є нюанс.

— Який ще нюанс? — питаю з викликом.

Ілля дивиться на мене, і цей погляд ненав’язливо, але чітко відчутно тисне, змушує серце битися швидше. 

— Ти ж розумієш, що працювати доведеться під моїм керівництвом?

— О, то ось у чому «нюанс»? — піднімаю брову. — Я думала, скажеш щось серйозне, типу «ти не вписуєшся в команду» або «твоя кавова помста — злочин проти мене».

— Це теж у списку, — спокійно відповідає білобрисий пихатик. — Але головне — витримаєш чи ні.

— Витримаю, — кидаю твердо. — Гірше, ніж сьогодні, вже не буде.

— Не зарікайся, — Ілля нахиляється вперед, дивиться прямо в очі. — Я люблю перевіряти межі.

— А я — ставити їх, — кажу, не відводячи погляду.

У кабінеті на мить стає тихо.

Потім Рома, який увесь цей час спостерігав за нами, кладе ручку на стіл і зітхає:

— Тільки якщо хтось із вас перетворить мій офіс на хаос і поле бою, я застосую штрафну санкцію: тиждень прислуговування колективу, — промовляє він спокійно, але так, що навіть Ілля на мить стишується.

— О, тиждень прислуговування? Я вже знаю, кого записати першим, — усміхаюся й кидаю швидкий погляд на білобрисого пихатика.

— І ще, Даринко, відтепер я для тебе — Роман Михайлович, — промовляє Рома майже усміхнено. — Принаймні, поки є свідки. І май на увазі: сюди час від часу навідується Михайло Романович, тож якщо ти раптом назвеш його «дядьком Мішею» — він буде, скажімо так, не в захваті.

— Добре, зрозуміла. Офіс — не родинні посиденьки.

— Саме так, — усміхається Рома. — Добре, Ілля дасть тобі завдання, а я піду. У мене купа справ — через тиждень запускаємо нову гру, треба все проконтролювати і протестити.

— Успіхів, — кидаю Ромі навздогін.

Я проводжаю його поглядом і залишаюся сам на сам із цим пихатим бовдуром. Він дивиться так, ніби вже подумки мене закопав. Але нічого — Дарина не з тих, кого вбивають одним поглядом.

Ілля, готуйся — сьогодні твій день не буде спокійним, бо моя солодка кавуся то лише навіть не початок.