Розділ 3. Концентрована помста

Хлопці йдуть до кабінету, а мені кажуть почекати кілька хвилин — бо, бачте, «треба дещо обговорити». Сиджу, дивлюся, як секретарка несе дві чашки кави просто до них у кабінет. І тут мене осіняє: а чому б не допомогти?

Ну, типу, проявити ініціативу. А насправді — трішечки скоригувати подачу.

Я ж дівчина передбачлива. У сумці в мене завжди знайдуться дрібнички судного дня: проносне, цукор, гострий перець, балончик, навіть міні-набір для руйнування чоловічої самоповаги.

Ну, чисто стандартний жіночий «все може згодитися».

Хоча чесно? Я просто забула це прибрати після останньої каральної операції.

Колись цей набір мене реально виручив — ще в універі, коли один нахаба постійно чіплявся. Тоді я «підсолодила» йому життя… буквально. І з того часу на всяк випадок ношу «інвентар» із собою.

От і тепер — невеликий реванш долі. Трошки більше цукру в одну чашку — і хай собі білобрисий пихатик смакує.

Щойно я встигаю поставити «оновлену» каву на піднос, як із-за дверей чується знайомий голос:

— Даринко, заходь!

О, чудово. Шоу починається.

Я вирівнюю спину, глибоко вдихаю — і з усмішкою, якої не було навіть у Міс Всесвіт після вручення корони. Заходжу до кабінету з підносом і двома чашками кави. Просторий, стильний — усе, як я люблю. Великий монітор, графічний планшет на столі — мій маленький рай.

Але рай, як відомо, ніколи не дістається без змія.

Бо за столом уже сидять Рома, спокійний, привітний. і… він. Ілля. Зручненько розташувався, ніби тут його трон, і погляд у нього важкий, холодний, напружений.

— О, бачу, ти вже й за секретарку працюєш? — кидає він, помічаючи піднос.

Я ставлю його на стіл і криво усміхаюся:

— Вирішила допомогти. Не всім же вдається поєднувати серйозний вигляд із реальними справами.

Рома стримує усмішку.

— Я якраз каву замовляв, — каже він, киваючи. — Дякую, Даринко.

— Будь ласка, — відповідаю Ромі, переводячи погляд на Іллю.

От і твоя, білобрисий пихатику. Пий на здоров’я.

Він бере чашку, ту саму. Слава небесам її не взяв Рома, хоч і вона не з його боку, але все може бути. Ілля не відводячи від мене очей, і робить ковток.

Я навіть не кліпаю — просто чекаю. І наступної миті він буквально випльовує каву. Прямо в мій бік.

Добре, що я рефлекторно встигаю відвернутися — краплі пролітають повз, ледь зачіпаючи край моєї шкіряної куртки.

— Ей, обережніше! — виривається в мене. — Ти мені курточку заляпав, а вона між іншим не з дешевих!

Рома давиться сміхом, намагаючись виглядати серйозно, але очі вже блищать.

— Ілля, з тобою все гаразд?

— Це… — він кашляє, кидаючи на мене підозрілий погляд, — це ж не кава!

Я зображую невинність настільки переконливо, що мені б «Оскар» дали.

— Справді? Дивно. Може, секретарка переплутала чашки?

— Або хтось вирішив мене убити… надлишком глюкози, — бурмоче Ілля, витираючи губи серветкою.

— Кажуть, цукор піднімає настрій.

— Ага, — каже білобрисий пихатик, дивлячись на мене з-під лоба. — І з ложкою цукру на кожен мій нерв.

Рома ледве стримується, щоб не розреготатися.

— Ілля, ти виглядаєш так, ніби скуштував карамель у концентраті.

— Це воно і є, — відповідає він, не відводячи від мене погляду. — Концентрована помста.

— Ой, не перебільшуй, — знизаю плечима. — Просто хотіла, щоб день став для тебе… трохи солодшим.

— От бачиш, дівчина прийшла з позитивом, — захищає мене Рома.

— Ага, — каже білобрисий пихатик, з під лоба дивлячись на мене. — І з ложкою цукру на кожен мій нерв.

Я усміхаюся, нахиляючись трохи вперед:

— Залежно від поведінки, дозу можу збільшити.

— Так, досить, — Рома піднімає руки, мов арбітр на рингу. — Давайте все ж почнемо співбесіду.

Я відкидаюся на спинку стільця, намагаючись виглядати максимально зосереджено. Ілля розгортає моє резюме та тестове, переглядає сторінку за сторінкою, але очі в нього вже не просто ділові — там грає щось інше, можливо ненависть.

— Ну що ж, — каже він, не підводячи погляду. — Подивимося, чи ти така ж «солодка» в роботі, як у каві.

Відчуваю — зараз хтось точно засипле мене запитаннями. Причому не з цікавості, а з принципу. Одна надія — на Рому. Може, хоч він стримає цього білобрисого пихатика. Хоча щось підказує: навіть Рома мене сьогодні не врятує.