Розділ 2. Знову він?

Беру ручку до рук — треба ж дозаповнити це тестове завдання. Починаю писати. Трясця… і ця не пише! Він точно мене зурочив. Вчепився, як кліщ до задниці туриста. І тепер навіть канцелярія бунтує проти мене.

Зітхаю й починаю нишпорити в сумочці в пошуках ще однієї.

Будь ласка, хай там буде ще одна…

Є! Знахожу. Ця, здається, нормальна — не обгризена, не покоцана, ще не бачила мого нервового зриву.

Уже прогрес.

Починаю писати.

Особливі якості: стримана, комунікабельна, легко знаходжу спільну мову… і швидко вчуся новому.

Роблю паузу. Стискаю ручку так, ніби вона — єдине, що я ще контролюю в цьому житті. Дивлюся на рядок і ледь не сміюся вголос.

Стримана? Серйозно? Особливо поруч із Іллею. Якби хтось міг бачити мої думки, коли він поруч, — мене б звільнили ще до того, як офіційно взяли на роботу.

Вдих. Видих.

Спокійно, Даринко. Ти просто заповнюєш анкету. Усе під контролем.

Ну, майже.

Десь у глибині офісу клацають клавіші, хтось сміється — а мені здається, що час зупинився. Закінчую писати, вирівнюю папери на столі.

І саме тоді чую знайомий голос рецепсіоністки — Таїсії, здається.

— Ну що, ви вже заповнили? Зараз вас покличуть на співбесіду. Тільки хвилинку зачекайте.

— Так, дякую, — відповідаю, намагаючись усміхнутись. Хоч у животі вже все скручується від хвилювання.

Повітря раптом стає густішим. Наче офіс відчув небезпеку й затамував подих.

І саме тоді за спиною лунає знайомий голос:

— Уже заповнила тестове завдання?

От халепа. Знову він. Наче спеціально вилазить з небуття, щоб зіпсувати мені життя.

Може цей білобрисий пихатик — пастку тут поставив? Невидиму? З приманкою «Дарино, йди сюди, я буду тебе дратувати»?

— А ти що, тут чергуєш? — кажу рівно.

— Можна й так сказати, — Ілля знизав плечима, проходячи повз і зупиняючись просто навпроти. — Хотів переконатися, що ти не втекла.

— Дуже смішно, — відповідаю сухо. — Якщо хтось і має причини втекти, то це ти.

— Гм, — він усміхається, і ця усмішка мене бісить. У ній щось липке, що тисне на нерви, наче білобрисий пихатик знає, як мене вивести з рівноваги. — Ні, дякую, мені тут комфортно.

— А от мені поки що — ні, — кидаю у відповідь. — Особливо коли поруч надто багато самовпевненості на квадратний метр.

— Тоді звикай, — каже білобрисий пихатик, нахиляючись трохи ближче. — Тут не кав’ярня і не художня студія. У нас все серйозно.

— О, не хвилюйся, я чудово знаю, як поводитися серйозно, — усміхаюся солодко. — Просто не впевнена, що ти пам’ятаєш, як це виглядає.

Його погляд немов прилипає до мене, важкий, холодний і пронизливий. Не знаю, що він думає, але відчуваю, як серце прискорює ритм, а в голові з’являється неприємне відчуття.

Двері відчиняються, і з кабінету виходить чоловік. Повітря одразу наче стає легшим.

Високий, у бежевій сородці та темніших штанах, із тією впевненою ходою, що я пам’ятаю ще зі свят у нас удома.

— Даринко! — усміхається він. — От ти, де.  

— Ромо, — промовляю, відчуваючи полегшення.

— Ви знайомі? — Ілля дивиться то на мене, то на нього, явно щось обмірковуючи.

— Та можна сказати, що так, — відповідає Рома. — Дарина — донька чоловіка моєї сестри.

Ілля хмикає.

— А-а… сімейні зв’язки. Усе стає на свої місця.

— Якщо натякаєш, що я сюди прийшла «по блату», — кажу рівно, — то помиляєшся. Я знала, що це фірма Роми, але подала заявку чесно.

— І надіслала гарне портфоліо, між іншим, — додає Рома.

Дякую, Ромо. Хоч хтось у цьому офісі не провокує мене на вбивство поглядом.

— Та я ж нічого, — усміхається Ілля. — Просто приємно, коли старі знайомі знову зустрічаються. Особливо на моїй співбесіді.

— Нашій, — поправляє його Рома, піднімаючи брову. — Я теж там буду, якщо ти забув.

Я хмикаю, схрещую руки.

— О, прекрасно, — кажу з показною легкістю. — Значить, у мене є хоч хтось, хто не дозволить цьому нахабі влаштувати мені допит із пристрастю.

Рома сміється.

— Обіцяти нічого не можу, але спробую врятувати тебе, якщо почне душити питаннями.

— Дякую, — киваю. — А то я його знаю: ще трохи — і змусить намалювати логотип кров’ю на серветці.

Ілля хитро примружується:

— Ну, принаймні буде автентично.

Я закочую очі так сильно, що майже бачу свій мозок. 

Господи, аби тільки він не був моїм майбутнім начальником… Хоча з моїм везінням — ще й як буде.