Дарина
Захожу я на співбесіду — впевнена, зібрана, готова підкорювати компанію з розробки ігор.
Ну, або хоча б не спіткнуся на порозі, падаючи обличчям у власну гордість.
І тут… бачу колишнього.
Так-так, того самого!
Який ховався за моєю спиною й з найщирішими очима казав:
— Це не я, це вона!
Ага. Улюблена його фраза, між іншим.
Святий ґеймдев, та як таке взагалі сталося?
Я стою в ступорі. Бо в голові тільки одне питання: Хто впустив сюди цього вічного тюхтія?
Маминого зайчика і чемпіона із відмазок, людину «я-не-я-і-хата-не-моя», що тепер стоїть біля рецепції — серйозний, навіть злегка привабливий (не дай Боже йому про це дізнатись).
Цікаво, хто його сюди взяв?
І головне — чому саме в компанію, куди прийшла Я?!
Може, ще не пізно втекти? Ну, типу, зробити вигляд, що я просто переплутала поверх.
Але ні. Це ж єдина компанія, де мене погодились взяти без досвіду.
Досить сидіти в когось на шиї — пора доводити, що я доросла.
Стою, дихаю рівно, намагаюся не вбити його поглядом і підходжу до стійки.
— Доброго дня, — кажу максимально офіційно.
Він підводить очі. І, звісно, упізнає.
Прекрасно. Фантастично. Ідеально.
І що? Один короткий погляд — і все?
Ні «привіт», ні «о, давно не бачилися»?
Ну й гад. Хоч би посміхнувся для пристойності.
Хоча, якщо згадати, Ілля ніколи не був балакучим.
Я ж сама запросила його на побачення у дев’ятому класі, а він замість квітів приніс коробку жуйок Love is. Бо, бачте, «квітів у кіоску не було». А жуйки — були. Логіка залізна.
— Доброго дня, ви на співбесіду? — перериває мої думки рецепсіоністка.
— Так, — вичавлюю з себе, старанно ігноруючи білобрисого привида минулого.
— Ілюстратор?
— Так.
— Ось ваш тестовий бланк, потрібно заповнити. Портфоліо ви вже надсилали?
— Так, для Романа Романюка особисто на пошту.
— Добре, тоді можете сісти й усе заповнити, а потім…
Я киваю, і не вже не чую, що каже жінка, бо в думках: А потім що? Може, я прокинуся і цього жахливого збігу просто не буде?
Навіщо доля зіштовхнула мене з Іллею? Що я поганого зробила? Жила ж собі спокійно…
Сідаю за стіл, розкладаю папери, роблю вигляд, що вся така професійна.
Втім, не можу не кидати погляди на цього привида з минулого.
Ілля тим часом неквапом підходить до когось з колег.
Так, ніби це його територія.
Ну, власне, так і є — у нього бейдж на шиї.
Супер. Просто супер.
Пишу своє прізвище, і тут ручка вирішує здатися — чорнило закінчується. А Дарина без дурнуватої невдачі — це не Дарина.
Може, це знак згори: «дитино, не муч себе, іди додому».
Але ні. Я ж уперта.
Точнісінько як мій татусь.
Дістаю «запасну» ручку. Ну, як запасну — радше ветерана бойових дій: обгризена, покоцана, пережила не одне моє нервове потрясіння.
Я ж, коли хвилююся, гризу ручки, наче білка горіхи.
І тут чую позаду знайомий голос:
— Ручка не пише? — холодно, майже насмішкувато.
О ні. Тільки не він.
Це ж треба було саме зараз проявити свою соціальну активність.
— Пише, — кажу крізь зуби. — Уже.
— Якщо що, у мене є нормальна, — спокійно, упевнено, з легкою самовпевненістю, що дратує.
— Не треба, — відповідаю сухо. — Мені моя подобається.
— Справді? — піднімає брову. — Вона ж виглядає, ніби пережила три світові й тебе разом із ними.
— Ну, бачиш, витривала. На відміну від деяких.
— Угу, — усміхається він куточком губ. — Хочеш дізнатися, хто перевірятиме твоє тестове?
Я завмираю.
— І хто ж? — питаю. Але він лише знизав плечима.
І в його очах — оте знайоме блискуче «я щось знаю, а ти — ні».
— Побачиш дуже скоро, Дарино Андріївно, — звучить не стільки шанобливо, скільки з підтекстом, наче він спеціально вирішив мене підколоти.
Але нічого, білобрисий пихатику, — я тобі це ще згадаю.
Відчиняються двері, він зникає всередині, а я відчуваю, як у мені прокидається дрібна, але дуже завзята майстриня з капостей.
Схоже, сьогодні буде цікаво.
#12 в Молодіжна проза
#128 в Любовні романи
від ненависті до кохання, службовий роман, зустріч через роки
Відредаговано: 24.12.2025