"Кінець "

Зимові канікули пролетіли як одна мить, але тепло того вечора біля каміну залишилося з нами надовго. Час летить швидко: за студентськими буднями, новими лекціями, заліками та проєктами непомітно промайнули роки, але одне залишилося незмінним — ми завжди тримали одне одного за руку.

Наш спільний шлях, що почався колись із гострої конкуренції за шкільний проєкт, переріс у дещо набагато більше. Наша «хімія» виявилася вічною: без побічних ефектів, без термінів придатності та без жодних очікувань з боку системи.

Того вечора, вже через кілька років після нашого випускного, ми знову опинилися на тому самому даху старої будівлі, звідки колись дивилися на перші вогні вечірнього міста. Тільки тепер усе було інакше. Марк, упевнений та зрілий, тримав у руці не чернетки з формулами, а невеличку оксамитову коробочку.

Коли він опустився на одне коліно під м'яким світлом вечірніх зірок, у мене на секунду перехопило дихання.

— Знаєш, Еліс, — сказав він, дивлячись на мене тим самим поглядом, від якого колись завмирало серце в шкільному коридорі. — Я довів сотні формул і вивів чимало законів. Але найголовніший закон мого життя простий: моя реакція можлива лише тоді, коли поруч ти. Ти вийдеш за мене?

Я усміхнулася, відчуваючи, як по щоці котиться щаслива слеза, і прошепотіла:

— Це найідеальніша формула з усіх можливих. Так, Марку. Назавжди.

Він підвівся, підхопив мене на руки і скружляв під високим вечірнім небом, доки місто внизу сяяло тисячами вогнів. Наша історія не закінчувалася — вона лише переходила на новий, найпрекрасніший рівень.