11

Я вже казала про загострену інтуїцію? Над нами спалахнуло червоне миготливе світло, як у кімнаті «Проєкта Х», по вухах вдарив гучний звук сирени.

Без зайвих слів Лео підхопив Майю на руки і ми побігли на секретний рівень. Там було так само голосно, вся техніка ніби збожеволіла.

– Що сталося? – Спитала я у програми-доглядача, але вона мовчала. Так само несамовито гула сирена. Екрани комп’ютерів показували якісь віконця з даними. Лео поглянув на них і швидко почав щось вводити. Але нічого не змінювалося.

– Вона запустила маяк. – Мовив він, безрезультатно намагаючись зупинити божевілля, яке творилося навколо. – І одночасно активувала самознищення. Все разом, Міє.

Я з жахом поглянула на перелякану дівчинку і, як завжди, спокійного дроїда.

– Але чому? Вона ж мені сказала зовсім інше…

Майя раптово підійшла до одного з комп’ютерів, приклала руку і закрила очі, немов намагаючись щось відчути.

– «Мамі» погано. – Вимовила вона жалібно. – Вона надто довго чекала у темряві і самоті. Тепер її системи дали збій і вона активувала все разом, щоб ще хоч щось встигнути. Ще вона запустила той човник до зірок, про який ти мені казала. Я бачу, як іде відлік до старту, і у нас мало часу, якщо ми хочемо встигнути.

– Ти знаєш, де він? – Запитав Лео, лишаючи комп’ютер у спокої.

– Так, я бачу всі системи, які підключені до «Мами». Човник на верхньому рівні, у бічному тунелі майже біля самого входу. Там тато облаштував систему запуску, але вона починає дестабілізуватися.

– Веди нас. – Коротко попросила її, і ми почали підніматися нагору.

Ми йшли тим самим шляхом, яким прийшли у батькову лабораторію, і який зараз здавався просто безкінечним. Невже ми витратили та само багато часу. Коли прийшли сюди? Я намагалася не думати про те, що бачу це все востаннє, що все, що пов’язувало мене з цим світом зараз вибухне і остаточно зітреться, – так наче ніколи й не існувало. Мамин голос, батькові прилади, моя зламана лялька, яка залишилася на ліжку у кімнаті відпочинку. Сум і відчуття безпорадності охопили мене. Певно, Лео відчув мій стан і легенько стис мою долоню в своїй.

– Все буде добре, Міє. – Сказав він тихо. – Ти впораєшся.

– Ми впораємося. – Виправила його і пришвидшила крок.

Майже біля того місця, де ми спустилися, коли прийшли сюди, Майя раптом зупинилася. Так само, як перед цим Лео у шафі в кімнаті відпочинку, вона притулила руки до стіни, і та плавно від’їхала в бік, відкривши ще один коридор. І в цей момент світ навколо страшенно затрусився, немов під час семибального землетрусу. Стеля і частина стіни попереду обвалилася і у коридор застрибнуло «щось». Це був дроїд. Але він був не схожий ні на що, що я коли-небудь бачила. Він був великий, немов металевий гігант, його деталі переливалися вже знайомим сяйвом, немов були зроблені із світловідзеркалюючого матеріалу. За дроїдом почали спускатися люди у біомодифікованих костюмах. Один, два, три… Їх було забагато, один був кремезний і в ньому щось здалося мені знайомим. Я схопила Майю за руку і заступила собою. Корпорація з’явилася занадто швидко, певно, вони вже шукали нас десь неподалік.

Несподівано Лео повернувся до мене і сказав:

– Міє, ви маєте вибиратися звідси. Я їх затримаю.

Невимовний жах охопив мене і я відчайдушно захитала головою, вчепившись у його руку.

– Навіть не думай! – Закричала я. – Без тебе моє існування немає сенсу… Невже ти не розумієш?

– Міє, це ти не розумієш. Вони використали розробки твого батька і створили майже не вразливого дроїда. Але лише «майже». Я знаю, як його знищити, адже він зроблений на основі моїх схем. – Лео підштовхнув нас у бічний коридор. – Ти маєш захистити Майю – на кону стоїть дещо більше, ніж моє існування.

Я глянула на перелякану дівчинку, потім на того, без кого я не мислила свого життя. Моє єдине кохання… Протиріччя роздирали мене, але в одному Лео мав рацію: Майя не могла потрапити до рук тих страшних людей. Я торкнулась пальцями щоки дроїда і, зціпивши зуби, щоб пересилити невимовний біль, схопила Майю за руку і побігла у темряву. За спиною долинули звуки пострілів.

Коридор закінчився дуже швидко і раптово – неймовірних розмірів залою чи радше ангаром, у якому стояв космічний човник, з‘єднаний з системою запуску, яка мала доставити його на орбіту. Вогники на ньому шалено миготіли, показуючи готовність до старту. Притуливши руку до апарата, Майя знову на кілька митей закрила очі, і вхідний люк човника від’їхав у бік.

– Ходімо, сестро. – Покликала дівчинка, тягнучи мене за руку. – Він вже скоро стартує.

Але я обережно взяла її за плечі, зазирнувши в очі, і швидко сказала:

– Пробач мене, сонечко. Я знаю, що пообіцяла про тебе піклуватися, але я не можу. Розумієш, Лео – сенс мого життя, я не зможу без нього жити. Але я точно знаю, що ти впораєшся. Ти дуже смілива і розумна, а човник доставить тебе до твоєї нової домівки. Там ти знайдеш татову спадщину і зможеш навчитися тому, що ще не знаєш. І, можливо, одного дня ти зможеш повернутися…

Сльози котилися з моїх очей, але я не могла пересилити себе, переступити через те, що зародився всередині, і спокійно рухатися далі.

– Ні! – Благально мовила Майя. – Тоді і я не полечу нікуди. У мене більше нікого нема, не кидай мене саму…