9

Ми йшли у темряву, яку Лео підсвічував для мене, притримуючи за руку. Сходи були крутими і по колу спускалися все нижче, глибоко під землю. Усе своє життя я навіть не підозрювала про існування ще одного рівня лабораторії, та й у робочих щоденниках батька навіть натяку про нього не було. Спустившись ми опинилися на крихітній площадці, де ледве могли поміститися дві людини одночасно, хіба що, так як ми з Лео – майже впритул один до одного. Ми стояли перед зачиненими дверима, де замість замка виднівся такий самий маленький отвір для чіпа.

– То це справді ключ. – Пробурмотіла я і вклала туди пристрій.

Клац. Двері повільно і м’яко прочинилися, немов тільки на нас і чекали. Спалахнуло світло, боляче вдаривши в очі.  А тоді я просто оніміла. Кімната, схожа на залу, вражала своїми розмірами. З купою вбудованої техніки, суперкомп’ютерами із величезними серверами, схожими на старовинні книжкові шафи, що бадьоро миготіли вогниками, немов скучили за людьми і радісно віталися; з робочими столами, на яких було розкладено інструменти і частини тіл дроїдів; з голографічними моделями і схемами їх будови. Це все вражало своїм масштабом.

– Тут стільки потужності, скільки немає у жодної з існуючих корпорацій. – Задумливо мовив Лео. – Це надсучасні сервери, здатні зберігати незліченну кількість інформації. І в мене відчуття, що я все це вже бачив.

– Можливо, саме тут ти народився. – Тихо сказала я. – Це те саме місце, де батько працював над найбільш важливими своїми проєктами.

Дроїд кивнув, задумливо вивчаючи пластичну кінцівку, яка дивно переливалася, немов була зроблена з якогось світловідзеркалюючого матеріалу.

Далі, в глибині кімнати, ми побачили ще одні двері. Натиснувши на важіль, ми пройшли всередину. Знову спалахнуло світло, і раптово зазвучав знайомий голос:

– Вітаю, Саймоне, давно тебе не було.

– Мама! – Прошепотіла я вражено, на очі навернулись сльози. – Це мамин голос…

У цей момент біле світло змінилося на мигітливе червоне і мамин голос вже з металевими нотками грізно спитав:

– Хто тут? Якщо негайно не підтвердите доступ, я запущу в дію протокол безпеки.

Кинувши спантеличений погляд на Лео, я голосно сказала:

– Я Мія, донька Саймона. Він залишив для мене ключ, тож я думаю… думаю, що маю доступ.

Запанувала тиша. Через кілька миттєвостей, що здалися мені неймовірно довгими,  червоне мигітливе світло згасло, змінившись звичайним, і мамин голос повільно вимовив:

– Так… Це справді ти, я чую твій голос, хоч він і дещо змінився – ти вже так виросла?.. Що ж, рада тебе чути, Міє. Але якщо ти тут, це значить, що Саймон припинив своє існування.

– Так… – Хрипко мовила я. – Але це сталося вісім років тому. Ми з Лео не знали про це місце, і лише зараз знайшли його.

– Дуже шкода, Міє, твій батько був надзвичайно талановитим і перспективним вченим, геніальним творцем… Але те, що ти з Лео – це дуже добре. Саймон створив його для твого захисту, тож лише поряд із ним тобі нічого не загрожує. – У голосі звучав одночасно і сум і неймовірна гордість.

Дроїд зустрівся зі мною поглядом і підбадьорливо стиснув долоню.

– Але хто ти? І що це взагалі за місце? Це і є батьків «Проєкт Х»? – У кімнаті я бачила лише кілька великих закритих продовгуватих контейнерів, що стояли уздовж стін, і один в центрі, підсвічені тусклими діодами.

– Так, ядро «Проєкта Х» заходиться тут. Я – «Мама», програма-доглядач, і моє завдання – слідкувати за показниками і підтримувати усі параметри в нормі. Кілька років тому мені довелося опустити показники до нижньої норми, бо автономного живлення вже лишилось не так багато. Якби ви не прийшли, то за кілька місяців все б вимкнулося остаточно. Це була би неймовірна втрата, стільки праці...

Я оглянула стіни і мої очі розширилися:

– Лео, скажи, що мені це здається.

Але дроїд певно бачив те саме і уважно вивчав ледь підсвічені тусклими діодами мої фотографії, що у великій кількості були розвішані на стінах кімнати. Моменти мого життя, яке батько ретельно фіксував на камеру, а потім навіщось роздрукував і помістив сюди. Схоже, цей його проєкт все ж був якось пов’язаний зі мною. Залишалося нарешті дізнатися правду, але спитати я не встигла, оскільки програма раптово сказала:

– Міє, треба активувати проєкт негайно, або ж поховати його назавжди. Я не знаю, скільки ще протримаюсь, адже мене вже давно відрізано від зовнішніх джерел енергії та інформації. Це дуже добре, що ви з’явилися вчасно. Тож ти маєш вирішити.

– Що саме? – Перепитала я. Нерозуміюче поглянула на Лео, який чомусь ошелешено мовчав. Здається, він вже все зрозумів, і лише я не могла втямити, що від мене вимагають.

– Ти даєш мені дозвіл активувати «Проєкт Х»? Він практично повністю завершений, твій батько не встиг лише трошки, але усього того, що він вже зробив має вистачити для повноцінного функціонування.

Я вагалася.

– Покажи мені, що це? Що потрібно активувати?

– Звісно. – «Мама» ввімкнула світло над центральним контейнером і повільно підняла кришку. Я підійшла ближче.

– Міє… – Лео зробив крок, ніби намагаючись про щось попередити, але я вже його не чула. Там, у підсвіченому металевому футлярі з м’якими стінками, під’єднана до нього дротами живлення, лежала маленька дівчинка. Дівчинка з обличчям десятирічної мене… Вона ніби спала і здавалася такою беззахисною. Всередині мене все стислося від суперечливих почуттів – я не розуміла, як на це реагувати й уявити собі не могла, що батько створив мою копію. Але навіщо?