8

Старе згарище і дикі чагарники – усе, що могли побачити люди, які би проходили повз чи пролітали над  моїм колишнім будинком. Та, як виявилося, все було не так просто. На деякій відстані від дому був ще один, прихований вхід, який вів у підземну батькову лабораторію. Саме до нього ми прямували пішки, замаскувавши флаер далеко позаду в хащах.

– Чому я про це не знала? – Питала я Лео, плутаючись у сухій засніженій траві.

– Про це мало хто знав. – Він знизав плечима. – Мабуть, твій батько здогадувався, що може трапитися щось погане, тому підготував мене на такий випадок і довірив мені найцінніше, що в нього було – тебе.

– Він довіряв тобі. – Пробурмотіла я. – А ти знаєш як саме я була пов’язана з його експериментами? І чому на дошці під назвою «Проект Х» було написане моє ім’я?

– Певно, він не настільки мені довіряв. – Заперечливо хитнув головою Лео. – Я нічого про цей його проект не знаю.

Я закусила губу і знову прокрутила в голові записи батькового робочого щоденника. «Проект Х» згадувався всього кілька разів і завжди ніякої конкретики. Лише за контекстом я здогадалася, що це було щось надзвичайно важливе, на що батько покладав великі надії. Несподівано страшна здогадка спалахнула в моїй свідомості, так що я аж зупинилася.

Лео зупинився і занепокоєно зазирнув в моє обличчя:

– Що таке, Міє? Нам треба якнайшвидше дістатися укриття, інакше нас знайдуть.

Я ошелешено глянула на нього і прошепотіла:

– А що, як я і була тим таємним проєктом? Що як я такий самий дроїд, як ти?

Але Лео заперечливо похитав головою.

– Я багато разів сканував тебе, Міє, і лікував – чи ти забула про це? Можу впевнено стверджувати: ти – людина.

Не знаю точно, полегшення я відчула чи розчарування, але трохи заспокоїлась і знову рушила слідом за дроїдом. Ми довго шукали, пробираючись крізь зарості. Повітря було вологим, а холодний сніг липнув до пальців. Лео раптом зупинився й нахилився. Його рука торкнулася великого каменя, порослого мохом, що виглядав як частина пейзажу.

– Це тут, – прошепотів він. Серце забилося швидше. Я допомогла йому відсунути камінь, під яким виднівся люк із символом, знайомим із записів мого батька. Мої руки тремтіли, коли Лео направив імпульс із комунікатора. Клацання. Люк почав підніматися, наче не було багатьох років його очікування, і перед нами відкрилася темрява.

Потів ми вузькою металевою драбиною спускалися в чорну порожнечу, підсвічену лише невеликим ліхтариком, який Лео ввімкнув спеціально для мене. Він спустився першим, легко зістрибнув на підлогу і допоміг спуститися мені. Потім зник у темряві, і через кілька миттєвостей навколо спалахнуло яскраве світло.

Лабораторія була такою, як я її пам’ятала і якою виглядала на відео з робочого щоденника. Вибух і пожежа, що знищили будинок, зовсім не торкнулися її. Лише повітря наповнював запах металу та пилу. У кутку мирно миготіла лампа, і звук її тихого гудіння наповнював простір. Лабораторія була наповнена історією – кожен стіл, кожна полиця дихали роботою мого батька

– Але як же так? – Прошепотіла я зі сльозами на очах. – Чому батько загинув, він же був тут, він проводив свій експеримент…

Лео наблизився і притис мене до себе.

– Він піднявся нагору, щоб врятувати тебе і твою маму. Я знайшов їх обох біля сходів, що вели нагору. Вибухова хвиля була надто сильною. Пробач.

Я заплющила очі, намагаючись опанувати хвилі болю, що накочувалися з новою силою.

– Ти вижила лише тому, що я був поруч. Ти була маленька, і мені вдалося закрити тебе собою, так що сила вибуху торкнулася лише мене. Але я тобі вже казав – я майже невразливий.

Він торкнувся губами моїх заплаканих щік, поцілунками стираючи мокрі доріжки. Він знову заповнював собою порожнечу всередині мене, забирав біль і дарував тепло, що розливалося всередині мене від його ніжних доторків.

– Вже пізніше я повернувся сюди. Спустився, забрав комунікатор і ключ від флаера. Більше тут не лишилося нічого цінного – принаймні на перший погляд.

– Ти ніколи не розповідав мені цих подробиць. – Тихенько схлипнула я носом.

– А ти ніколи й не питала. Я ж боявся травмувати тебе ще сильніше.

Він був правий – я не хотіла знати, бо це навіть зараз завдавало мені страждань.

Відсторонившись від дроїда, я роззирнулась. Батькова лабораторія по суті була добре захищеним підземним бункером з автономною системою живлення, вентиляцією, невеличкою кухнею, спальною кімнаткою, санвузлом і, власне, робочою лабораторією. Тут зберігався добрячий запас сублімованої їжі, яка у репродукторі перетворювалася на повноцінний обід.

– Побудемо тут деякий час, поки не придумаємо, що робити далі, чи, можливо, поки не знайдемо якусь підказку стосовно твоєї ролі в батькових експериментах. – Сказав Лео і пішов на кухню готувати для мене сніданок. Я оглянула знайомі фотографії у цифрових рамках, які все ще світилися на стінах лабораторії. Тут було й кілька моїх малюнків і креслень багатоногих ляльок. Одна з таких лежала на батьковому робочому столі.

Я сумно всміхнулася і взяла ляльку до рук.

– Привіт. – Пробурмотіла я. – Давно не бачилися, подруго.