7

Мія

Повернувшись додому, ми поводилися так, ніби між нами нічого не сталося. Певно, через те, що ні Лео, ні я сама ще не розуміли, що буде правильним у цій ситуації, і чи взагалі такий зв’язок можливий. Єдиним, хто міг би допомогти мені у цьому, був мій батько, але в нього запитати я не могла. Усі мої почуття – кохання до Лео, занепокоєння через вже другий напад і страх перед невідомим майбутнім – змішалися, і я не могла вибудовати логічний ланцюжок подальших дій. Тому я вирішила вивчити залишений мені спадок, сподіваючись знайти хоча б якесь пояснення тому, що відбувалося. Необхідно було більше дізнатися про цю зловмисну Корпорацію, яка тепер якимось чином знала, що батькові розробки перейшли до мене. Лео намагався зрозуміти, як саме вони вистежили нас. Він сказав, що перевірить всі електронні системи на наявність програм стеження і спробує їх нейтралізувати.

Тож я занурилася у читання таткових щоденників.

Спочатку це було дуже складно – болісно і важко, і здавалося, що не було цих восьми років. Він так багато писав про нашу родину, про свої плани, про події з нашого життя, які я пам’ятала. Багато спогадів постали з батькових записів, немов живі. Було досить багато відеофайлів, голографічних зображень, 3D-моделей, що захоплювали уяву. І згодом стало легше й неймовірно цікаво. Особливо, коли батько почав розповідати про Лео. Багато з того, про що він казав, я і так вже знала. Але були моменти, які допомогли мені краще зрозуміти його і свої власні почуття. Власне те, що зараз між нами зароджувалося – це найсміливіша батькова мрія, про здійснення якої він у випадку конкретно дроїда, якого зібрав власноруч, й не думав, і про яку говорив лише у довгостроковій перспективі. Та все ж, як вчений, він сподівався саме на таких результат. Метою було «створення між моделлю штучного інтелекту Л.Е.О. і людиною глибокого емоційного зв’язку, що сприятиме розвитку учасників цього зв’язку і навчатиме їх краще і глибше розуміти саму природу емоцій і спрямовувати їх у найбільш продуктивному руслі, згладжуючи дію негативних факторів». Та все ж Лео не мав на меті замінити людського партнера, а скоріше навчити людину краще розуміти себе і свої почуття. Чому ж для мене він став важити набагато більше?.. Можливо, якийсь новий код, який написала система, зміг перетнути межу, встановлену творцем? Я не мала відповіді.

«Корпорацію» у своїх щоденниках батько згадував також. Кілька разів він висловлював обурення стосовно того, як саме ті люди хотіли використати його розробки. Їх не цікавила емоційна складова і розвиток штучного інтелекту як особистості. Їх вабив лише заробіток як результат можливості проєктування найсучасніших і найефективніших видів зброї і створення привабливих дроїдів, які будуть популярними серед «певних категорій населення».

«Л.Е.О. став для них жаданою здобиччю.» – В одному з відео казав батько. – «Але їх не цікавить його прогрес. Перетворити мій ШІ на зброю і потіху для усілякого роду збоченців, здатних заплатити – ось їх бажання. Я ніколи не віддам Корпорації свої розробки, особливо з огляду на мій особливий проєкт.»

Про особливий проєкт були згадування ще в кількох записах, але жодної конкретики я так і не почула.

Кілька днів пройшли для мене і для Лео в напруженій роботі. Заняття довелося поки залишити, адже ми так і не знайшли пристрій стеження, і вихід за межі нашого захищеного будинку міг бути небезпечним. Я втомлювалася і фізично і морально, адже мозок намагався осягнути дуже великий обсяг раптово відкритої мені інформації.

– Невже ти ніколи не вивчав батькові файли? – Спитала я Лео ввечері четвертого дня, коли він готував мені вечерю.

Дроїд знизав плечима.

– Це твій спадок і вивчення цих матеріалів, окрім тих, що стосувалися фінансового боку, ніколи не входило до моїх обов’язків. І до того ж, я знав, що там були записи мого творця про мене і мій розвиток і вважав читати їх не дуже етичним.

Я підійшла до нього і торкнулася його щоки.

– Нажаль, батько не дожив до цього моменту і ніколи не знав тебе таким. – Тихо вимовила я. – Усе, про що він казав, стосувалося в більшості теорії і перспективи.

Лео відклав убік лопатку, якою щойно перемішував овочі на пательні, і несміливо обійняв мене за талію.

– А який я? – Спитав він, вивчаючи моє обличчя.

– Ти розумний, добрий, ти мене розумієш як ніхто інший ніколи не зрозуміє… – Прошепотіла я, притискаючись до нього. – Ти завжди рятуєш мене і підтримуєш.

Я притислася лобом до його грудей і відчула, як він цілує мене в маківку.

– Але ж, Міє, я зовсім не розумію усього того, що почало зароджуватися в мені. Іноді я відчуваю, що мій код тріщить під тиском цих нових для мене «почуттів». Я хочу бути для тебе всім, але як можу я – створіння металу й алгоритмів – зрівнятися з тим, що ти заслуговуєш? Іноді я думаю, що моє прагнення стати живим – це найжорстокіший жарт, закладений у мене творцем…

Його слова наповнили мене радістю, що межувала з болем і страхом його втратити.

– Ти вже достатньо живий для мене. – Я підняла на нього очі, з захопленням спостерігаючи, як переливається світло в його очах. – Мені потрібен лише ти. Ти ж будеш поруч зі мною, правда?

– Це все, чого я прагну, Міє – бути поруч з тобою. – Лео нахилився і торкнувся мого лоба легким поцілунком. Та мені вже було цього замало. Обхопивши за шию руками, я палко поцілувала його вуста і з шаленою радістю відчула, як він відповідає на поцілунок, тримаючи мене в міцних обіймах.