5

Наступного дня розпочалася нова, незвична сторінка у моєму житті. Я немов вчилася заново: жити, відчувати, відкривати навколишній світ. Бо тепер у ньому я бачила фарби. Я нарешті зрозуміла, що робить мене живою і щасливою. Лео. Майже день я проплакала, і то були сльози полегшення і вдячності – вищим силам, батькові, який створив його. Три дні, поки завдяки зусиллям дроїда моя нога зросталася, я  майже не виходила з кімнати, чим налякала Лео, який по кілька разів заходив спитати, чи зі мною все добре. Я тепло йому всміхалася і запевняла, що все в порядку, і я просто хочу відпочити. Це поки все, що я могла собі дозволити. Але вже сам факт сприйняття своїх почуттів робив мене цілісною.

Я багато думала. Чому була нещасною – чи лише через смерть батьків? І прийшла до висновку, що ні. Що нещасною мене робив факт неприйняття себе. Коли людина щось відчуває, що, як вона вважає може стати предметом осуду оточуючих, вона це намагається відкинути або ретельно приховати, навіть від самої себе, що у результаті призводить до важкого внутрішнього конфлікту, розладу – аж до фізичних страждань. І все одно приховування і відштовхування не змінює тебе, не змінює того, ким ти є насправді, як і твоїх почуттів. Мені було важко будувати соціальні зв’язки, але я їх все одно будувала. У мене навіть подруга була. Але я була не такою як мої одногрупники. Я сприймала світ по-іншому, любила і цінувала інші речі, ніж вони. І це не значить, що вони або я були поганими – ми просто відрізнялися. І у моїх почуттях до Лео не було нічого поганого чи стидного. Він присвятив мені своє життя, був завжди поруч, був добрим попри те, що не народився, а був створений. Він навчався і робив мій світ кращим. То чому я не могла натомість щиро його любити?

Внутрішнє протистояння було подолано. За три дні – а тривало воно довгих вісім років.

На четвертий день Лео рішуче зайшов до моєї кімнати.

– Тримай. Сьогодні ми їдемо на прогулянку. – Дроїд урочисто вручив мені термокостюм.

Я підійшла до нього, прийнявши одяг з його рук і, грайливо ковзнувши пальцями по застібці на його повсякденному біокостюмі, запитала:

– А ти хіба не будеш перевдягатися?

Дроїд спантеличено нахилив голову вбік. Сині очі дивилися здивовано.

– Навіщо? Я не відчуваю холоду.

– Просто так буде веселіше, ми виглядатимемо однаково. – Я знизала плечима і усміхнулась.

Лео нахилив голову до мого обличчя, наче так хотів прочитати якийсь зашифрований на ньому код.

– Якщо хочеш, я вдягну такий самий. – Нарешті повільно вимовив він. – Тебе це порадує?

– Якщо тобі від цього не буде незручно. – Прошепотіла я, шаленіючи від такої близькості, хоча, певно, Лео не бачив у ній нічого такого.

– Зовсім ні. – Дроїд раптово різко випрямився і, кинувши на мене ще один спантеличений погляд, додав. – Чекатиму на тебе внизу.

Для нашої подорожі ми взяли лаер, який зазвичай практично не використовували. Але сьогодні все було інакше. Коли ми злетіли над містом, і потім, покинувши його, піднялися високо поза хмари, мені перехопило подих, і я сміялася як дитина. Це було неймовірно.

– Чому ми не літали раніше? – Запитала  я у захваті від швидкості і висоти.

Дроїд з легкою усмішкою спостерігав за мною.

– Відтепер робитимемо це частіше. – Пробурмотів він. – Якби я знав, що тобі так сподобається, то використав би цей засіб раніше.

Я щасливо всміхалася і по дитячому хлопала у долоні. Натомість Лео був незвичайно замисленим, немов десь там, у його мозку вирішувалась якась надскладна задача. Деякий час ми летіли у мовчанні, але тепер між нами не було звичного напруження.

Флаер приземлився на оглядовій платформі серед мальовничого гірського пейзажу з засніженим лісом, що ледве виднівся далеко внизу. Тут, під силовим куполом, була облаштована зручна площадка для відпочинку і спостереження за навколишньою красою. Спритно вистрибнувши з флаера, дроїд відчинив дверцята з мого боку, і  взявши мене за талію, обережно спустив на покриту снігом землю.

Неподалік виднілося кілька сидінь зі столиками, щоб туристи могли поспілкуватися і випити кави. За одним з таких столиків ми і розташувалися, розстібнувши свої термокостюми. Якби хтось спостерігав з боку, то не виявив нічого незвичного – просто пара відпочиває в компанії один одного. Лео кинув на мене ще один замислений погляд. Він ніби щось вирішував.

– Міє, ти себе справді добре почуваєш? – Спитав він.

Як же хотілося торкнутися його обличчя, провести пальцями по м’яким вустам, а потім притиснутись до них своїми у поцілунку… Але ж не можна. Тому я злегка усміхнулася і вимовила:

– Цілком.

Дроїд кивнув і тоді дістав із торби, яку взяв із собою, якийсь згорток.

– Тут увесь спадок, який залишив тобі батько. Документи на патенти, його робочі щоденники, ескізи нових розробок, які він так і не завершив. Кілька банківських рахунків, документи на будинок і техніку.

Згорток виявився запакованим у товстий силіконовий книжку-чохол планшетом-комунікатором.

– Тут він тримав усе найцінніше. Усе інше знищила пожежа, і ще дещо… вкрали.

Я кинула на нього здивований погляд:

– Вкрали? Хто?