4

– Ти вчинила нерозважливо. – Сказав дроїд, поки детально сканував мою щиколотку міні-сканером із домашньої аптечки. – Ти розумієш, що могла загинути?

Я кивнула і, важко зітхнувши, наважилась:

– А тобі хіба не байдуже? – Тихо спитала. – Мені вже вісімнадцять, і ти не мусиш…

– Твоя безпека – мій головний життєвий пріоритет. – Спокійно перебив він мене. – Не важливо, скільки років тобі є чи буде. Коли ти вирішиш, що я тобі не потрібен – я піду. Але перед цим зроблю все, щоб ти була захищеною.

– Я не хочу, щоб ти йшов. – Майже нечутно прошепотіла я, серце відчайдушно калатало.

Лео відклав сканер убік, взяв мене за руку і твердо сказав:

– Тоді я буду поруч. Не хвилюйся через це.

Він не вклав у цю фразу якогось особливого змісту, але в моєму животі запурхали метелики, і хвиля полегшення затопила мене теплом і радістю. То він не збирався лишати мене саму! А я стільки часу провела, з’їдаючи себе сумнівами.

Дроїд уважно поглянув на мене і насупився, немов намагаючись щось зрозуміти.

– То ти так поводилася, бо вважала, що як тільки тобі мине вісімнадцять, я залишу тебе? – Повільно вимовляючи кожне слово перепитав він і замовк, щось ретельно обмірковуючи.

Я вагалася. Що, як сказати йому все, як є? Що він скаже, дізнавшись про мої почуття до нього, які, судячи з його нерозуміння, навіть на думку йому не спадали? Я боялася, що він знову відсторониться, відчитає мене і скаже, що я не маю того відчувати. Що людина і дроїд зі штучним інтелектом не можуть будувати стосунки, і я маю забути про це. Або ж вирішить, що має таки піти, щоб я його забула. Останнього я боялася найбільше. Тому, обережно підбираючи кожне слово, сказала наступне:

– Я думала, що ти захочеш стати вільним від мене, від своїх обов’язків, і я лишуся сама один на один з цим світом, який вже давно ненавиджу… – Це була лише наполовину правда, але вона спрацювала.

Погляд Лео став лагіднішим, вуст торкнулася тепла усмішка, так що я аж замилувалася, адже ніколи її в нього не помічала раніше.

– А я у свою чергу вважав, що ти ненавидиш мене і чекаєш повноліття, щоб  позбутися свого недоопікуна. Бо що б я не робив для тебе – ти все відштовхувала. Усі мої спроби полегшити твій біль ти відкидала з такою злістю, що я щиро вірив – це через мою нездатність до емпатії. – Сказав він щиро, вперше позбувшись своєї ввічливо-попередливої манери спілкування, і я почула в його голосі справжні емоції – досаду на себе і розчарування. – Але я намагався захистити тебе, зробити тебе сильнішою.

– Так, я знаю. – Тихо промовила я, відчуваючи сором за свою невдячну поведінку. – Пробач.

У кімнаті запанувала тиша. Але вперше за весь час у ній не було відстороненості. Лео про щось думав, і очі його світилися неймовірно яскраво. Я не квапила його і користувалася можливістю помилуватися любими рисами так близько, як ніколи раніше, коли його теплі пальці все ще легенько стискали мою хвору і таки зламану кінцівку. Я намагалася згадати мить, коли зрозуміла, що кохаю його, що він для мене – набагато більше, ніж розумна машина чи просто друг і помічник. Можливо, це було у той вечір, коли я ледве не зістрибнула з балкона? Але ні, це сталося раніше, і саме мої почуття до дроїда зупинили мене від останнього кроку.

Я побачила його вперше як це не банально, на свій десятий день народження за півроку до того, як не стало моїх батьків. Тато просто привів Лео до нашої вітальні, де ми з мамою в особах читали цікаву книжку. Я добре пам’ятаю ту мить – широко розплющивши очі, я дивилася на найпрекраснішого чоловіка, якого коли-небудь бачила (а бачила я їх вже багато, бо в батька завжди було повно гостей). А потім зустрілася поглядом із сяючими синіми очима і зрозуміла, що він – не людина. Чи відчула я розчарування – аж ніяк. Лише цікавість і ще більше захоплення, коли батько сказав, що Лео буде жити з нами і вчитися… А потім був той день, коли не стало батьків, і я майже загинула. Я мало що пам’ятаю, найчіткіше – як Лео на руках виносить закривавлену мене із палаючого будинку.

А потім були роки реабілітації, лікування, походів до психологів. Ми переїхали в місто, до будинку, який батько купив, але в якому ми до цього ніколи не жили. Дуже великий страх я пережила, коли Лео перевіряла соціальна служба. Я боялася, що мене заберуть від нього, що визнають його всього лише засобом, приладом або що. Але, на щастя, цього чомусь не сталося.

Потім я пішла до школи, але стала замкнутою, тому не змогла завести жодних друзів. Був час, коли мене навіть дражнили і ображали, але згодом відстали, бо не цікаво знущатися з того, хто ніяк на це не реагує. Страх втратити Лео, як я втратила батьків, був присутній в мені завжди. І певно, я таки не зможу виділити момент, коли усвідомила свої почуття. Просто одного дня я зрозуміла, що коли Лео знаходиться близько від мене, мені до болю хочеться його торкнутися. Слухати його голос, навіть холодний і відсторонений. Хочеться, щоб він дивився лише на мене, щоб сказав, що я йому теж потрібна – так само, як він потрібен мені. І тоді я почала відштовхувати його, щоб він не дізнався. Щоб ніхто не дізнався і не засудив мене. А найголовніше – щоб не відібрав його. І ось зараз я вперше на волосину від того, щоб розказати йому. І скоріше за все, я більше не зможу це приховувати. Але перед тим як щиро зізнатися, я маю бути певна, що він хоча б мене зрозуміє.

– А ти спік мої улюблені тістечка? – Несподівано для самої себе спитала я і з усмішкою спостерігала, як у синіх очах розливається подив.