3

Деякий час я просто сиділа в заціпенінні, не в змозі навіть поворушитися. Повз авто знову пролітали вогні нічного міста, по щоках текли гарячі сльози… Через деякий час кар зупинився, і я зрозуміла, що він за звичкою привіз мене до університетської будівлі, адже автопілот був запрограмований лише на це. Знесилено відкинувшись на сидіння, я ще трохи посиділа, доки серце не заспокоїлося. Мені стало соромно за свої реакції і поведінку і, хоч я і злилася на Тода, але все ж не мала просто так вибігати посеред ночі з дому неначе маленька загублена дитина, адже відсьогодні я вже нею не була.

Я витерла сльози і знову запустила авто. Але воно далеко не проїхало, адже не встигло повністю зарядитися. Електрокар сповільнився, а потім заглох. Від університету я вже добряче від’їхала, а до дому, судячи з усього, було ще далеко – я навіть не уявляла, де зараз знаходжуся. Я вийшла з електрокара. Навколо була напівпустельна ділянка з рядом невисоких будівель – не таких як у центрі міста, – тож, ймовірно, це був один із районів приватного сектора, повз яких електрокар завжди швидко проїжджав, а я цього навіть не помічала. Я настільки звикла до того, що моє життя облаштовують, що коли виникла потреба щось вирішувати самій, відразу ж розгубилась. А мені вже вісімнадцять, і моє життя відтепер ніхто не впорядковуватиме, бо ж Лео більше не мусить цього робити. Сльози покотилися знову. Було страшно і самотньо. Темний провулок навколо лише яскравим прикладом ілюстрував, що на мене чекає у подальшому житті.

Я з шумом видихнула:

– Ну й дурепа ж! – Тихо просичала крізь зуби. – Я вже не дитина і сама здатна знайти шлях.

Я рішуче рушила вздовж темної вулиці, освітленої тусклими нічними ліхтарями у пошуках найближчого цілодобового магазину. Мабуть, вже була глибока ніч, бо світла у вікнах будинків практично не було. Комунікатор я з собою не взяла, а турбувати людей у будинках побоялася, бо все ж місце здавалося непривітним. Але ж тут має бути хоча б якийсь заклад, де мені точно допоможуть чи хоча б викличуть таксі-кар. Я потроху заспокоїла себе цими думками і пришвидшила кроки.

Потроху ставало холодніше. Звісно, мій біокостюм не давав холоду повністю проникнути всередину, але й повністю від нього не захищав, тож я добряче змерзла і кілька разів згадала недобрим словом свою імпульсивність, яка вигнала мене з дому в лютневу ніч без верхнього одягу. Намагаючись зігрітися, я почала йти ще швидше, майже бігти. Але сил надовго не вистачило – далися взнаки нещодавні переживання і страх невідомості.  Несподівано я почула чиїсь кроки позаду.

Їх було троє – чоловіки у робочому непоказному одязі, що швидко мене наздоганяли. Хоча загрозливо вони наче не виглядали, я раптово всім нутром відчула незрозумілий тваринний страх. Як людини досить емоційної і глибоко вразливої, моя інтуїція завжди була дуже загострена, тому я довірилась їй і цього разу, стрімко рвонувши з місця. Я бігла з останніх сил, і з жахом чула, що незнайомці біжать слідом за мною. Та серце радісно затріпотіло, коли попереду я змогла розрізнити неонову вивіску цілодобового придорожнього магазину. Ще трошки, і я буду у безпеці!

Напевно, доля мене таки недолюблювала за щось, тому що, захопившись усім своїм єством рухом уперед, я перестала стежити за дорогою під ногами, а тому не помітила вибоїну, в яку потрапила моя нога, вивернувши щиколотку майже на дев'яносто градусів. За інерцією я пролетіла ще кілька метрів уперед, зчесавши долоні до крові і боляче вдарившись спиною об землю, так що аж повітря вибилося з легенів. Поки я приходила до тями, відчуваючи пекучий біль і пульсацію у правій нозі, незнайомці мене наздогнали.

– Спіймалась, пташечка. – Прохрипів найнижчий з них, кремезний дядько із великим горбатим носом. – Якби не сіпалася, все минуло би не так болісно для тебе.

Чоловіки огидно загиготіли. Я незграбно спробувала піднятися, та ногу відразу ж пронизав страшний біль, від якого затьмарилося в очах. Я зрозуміла, що ось-ось трапиться щось страшне. Тут, на дорозі, у темряві, де ніхто мене не побачить.

– Допоможіть! – Прокричала я так сильно, як тільки змогла. І відразу ж величезна груба долоня іншого чолов’яги затулила мені рота і боляче стиснула обличчя.

– Мовчи і не сіпайся. – Гнусаво промимрив він. – Зараз прибуде наш транспорт і тоді будеш балакати. Бо інакше мені доведеться тебе заспокоїти…

Але я не хотіла чекати на їхній транспорт, всередині мене наростала сильна паніка, інстинктивний супротив, який заглушив здоровий глузд і розуміння того, що їх більше і вони сильніші за мене. Підсвідоме відчуття небезпеки навіть більшої за ту, в якій я знаходилася зараз, змусило мене діяти. Незважаючи на біль і страх, я почала щосили борсатись, намагаючись вирватися із лап зловмисників, одного з них при цьому я навіть спромоглася добряче гепнути в ніс, за що врешті дістала важкого ляпаса, від якого запаморочилося в голові, і свідомість на кілька секунд мене покинула…

Коли темрява розсіялась, я виявила, що мене більше ніхто не тримає, а двоє зловмисників лежать на землі з неприродньо вигнутими кінцівками і скоріше за все не при тямі. Третій, той самий з горбатим носом, борсав ногами у повітрі, намагаючись вивільнити своє горло з рук світлої постаті, яка тримала його легко, мов щось невагоме. До болю знайомої постаті.

– Лео! – Прохрипіла я і важко піднялася на коліна. Нога горіла диким вогнем болю, але мені було байдуже. Він знайшов мене і врятував! Так само, як тоді.

Дроїд повернув до мене обличчя і я відчула, як по моїй шкірі пробігли мурашки. Такого погляду я ніколи в нього не бачила. Він міг дивитися беземоційно, холодно, але зараз… Зараз його погляд був жорстоким, по-справжньому нелюдським. Синє світло очей обіцяло неминучу розплату. Невже це справді він?