2

Колись давно, навчаючись у школі, я сподівалася, що університетські роки стануть для мене чимось особливим, що я знайду нових друзів, якесь важливе призначення і зможу жити повноцінним життям. Але нічого не змінилося. У мене й справді з’явилося щось на кшталт кількох друзів, але то були скоріше добрі знайомі – я не змогла впустити нікого глибше у свою душу. Предмети мені подобалися – але не загальна ідея убезпечити середовище, а скоріше технічна сторона: як лагодити пристрої, як створювати нові та поліпшувати їх. Були навіть моменти, коли я хотіла перевестися на курс робототехніки, щоб займатися більш складними механізмами, але потім з’являлося відчуття власної нікчемності, блідої тіні власного геніального батька, якого неодноразово згадували на лекціях мої викладачі, і бажання зникало. Я була впевнена, що не зможу досягнути й дещиці тої величі і тих вмінь, яких досяг він.

– І чого знову скисла? – Кучерява кароока брюнетка Альма з пишними округлими формами і ніжно-шоколадною сяючою шкірою у блакитній обтягуючій сукні виглядала неймовірно ефектно і яскраво, особливо на фоні такої блідої худорлявої шатенки у невиразному нейтральному костюмі, як я. – У тебе ж свято сьогодні.

Я байдуже знизала плечима і втупилася в екран планшета. Заняття закінчилися, але бажання йти на святкування в мене не було жодного. Тому я сиділа на підвіконні в коридорі університетського корпусу недалеко біля виходу і робила вигляд, що навчаюся.

– Та перестань. Це ж круто! Тепер ти доросла і офіційно можеш приймати самостійні рішення. – Альма грайливо підморгнула мені, ігноруючи мій відсутній погляд. – Тим паче сьогодні буде вечірка. Твій Лео надіслав мені запрошення.

– Невже? – Байдуже перепитала я, продовжуючи спроби вчитатися у текст підручника. – І кого іще він запросив?

– А він тобі хіба не сказав? – Альма здивовано підняла брови і вмостилася поруч зі мною. – Наскільки я чула, половину нашої групи.

Я страждально застогнала. Ну навіщо? Якщо так не терпиться відсвяткувати свою майбутню свободу, то святкував би сам, нащо тягнути до хати моїх одногрупників, тим паче спілкуюся я лише з кількома з них, усі інші для мене – зовсім чужі.

Дівчина дзвінко розсміялася, і я мимоволі заслухалася її мелодичним голосом. Я знала, що ніколи не буду такою гарною, як вона, але мені подобалося слухати її і милуватися нею. Вона була щирою та емоційною, на відміну від мене і більшості моїх однолітків, тому, скоріше за все, я і намагалася спілкуватися з нею більш-менш відкрито. Я важко зітхнула. Але виходило далеко не завжди.

– Ну добре, я побіжу, і ти не засиджуйся… До речі, ти не проти, якщо я візьму з собою Майру? – Запитала Альма, перш ніж піти. – Я думаю, їм з Лео цікаво буде поспілкуватися, все ж вони одного виду.

Якесь незрозуміле відчуття дряпнуло по горлу зсередини, але я змогла його побороти і, нейтрально всміхнувшись, кивнула:

– Не проти, звісно.

– Ну от і добре. – Дівчина підморгнула мені на прощання і пішла.

Майра теж була дроїдом, але виглядала вона дуже яскраво, бо була створена за спеціальним замовленням. Шикарні форми, ніжна золотиста шкіра і шовковисті хвилі темного волосся у поєднанні з гарним чуттєвим обличчям змушували чоловічу половину нашої групи мрійливо всміхатися, коли Альма приходила з нею на заняття. Для Альми ж Майра була всього лише гарним аксесуаром, і вона б не зрозуміла того факту, що до дроїдів можна ставитися якось інакше, вони ж усього лише машини, чи не так?

Роздратовано зітхнувши, я вимкнула планшет і, зістрибнувши з підвіконня, рушила до електрокара.

Спостерігаючи за яскравими вечірніми вогнями великого міста, що з шаленою швидкістю проносилися повз, я відкинулася на спинку сидіння авто і дозволила автопілоту трохи пригальмувати, підлаштовуючись під мій настрій і небажання швидко дістатися своєї оселі. Дивлячись на сучасне оздоблення, величезну кількість технічних удосконалень аж не вірилося, що, як нам розповідали, колись це місто виглядало інакше. Що в будинків були кам’яні стіни, а не стіни з високоекологічного біопласту. Що дорогоцінні дерева і квіткові клумби не захищав від поцуплення енергетичний купол – він пропускав лише пташок, які облаштовували собі там дім і могли не боятися втручання людини. Що наземні проїжджі частини не межували з повітряними шляхами для флаерів. Я важко могла собі уявити таке місто. І тим більш не могла зрозуміти: як без усієї вбудованої техніки, можна було забезпечувати порядок? Треба буде спитати Лео за нагоди. Лео… Я прикрила очі. Він має відповіді на усі мої питання – чи не так? Кар зупинився. З важкістю на серці я покинула авто і зрозуміла, що гості вже почали з’їжджатися – біля нашого будинку стояли електрокари і навіть флаери.

– Мія, нарешті! – Першою, кого я зустріла, відкривши двері своєї оселі, була Альма. Вона побігла до мене і ледь не задушила в обіймах. – З днем народження, золотце, я лишила твій подарунок Лео, а зараз ходімо з усіма вітатися, тебе вже зачекалися.

Я натягла на обличчя ввічливу усмішку, зовсім не притаманну мені, і намагалася якомога люб’язніше приймати щирі (і не дуже) вітання одногрупників. Складала на столик у вітальні подарунки і мріяла, щоб усе це якомога швидше закінчилося. Лео, звісно постарався. Прикрасив вітальню моїми улюбленими ірисами, виготовленими з тоненького напівпрозорого синтетичного біопласту, фіолетово-золотисті кольори яких додавали таємничу гармонію у нейтральні мінімалістичні відтінки стандартного оформлення, ввімкнув мелодійну, але ненудну музику і навіть запросив дуже популярну виконавицю, яка поєднувала вокалізацію з шоу ілюзій для того, щоб розважити гостей. Усі були в захваті. Їжа і напої – мої улюблені – ідеально поєднувалися з атмосферою витонченого святкування. Можливо, гості розраховували на щось більш молодіжне і «з відривом», але все ж розчаровані не були. Лео спланував і реалізував все ідеально. Як завжди.