1

Мія

Мальовничий двоповерховий котедж на високому пагорбі серед квітучих магнолій тоне у ранковому серпанку. Дорога до нього ховається у густому тумані, та й усе довкола здається злегка розмитим, нечітким, немов уві сні. Але це й справді сон – раптово розумію, – адже будинок, де я народилася, давно згорів і заріс диким чагарником. Останні супутникові знімки показували, що ніщо не змінилося, лише стало ще більш запущеним. Але ось він, перед очима, хай і ненадовго…

 На другому поверсі, який першим осипався чорним попелом, була моя світла дитяча кімната. Там, серед купи м’яких іграшок і ляльок у пишних сукнях, стояло миле біле ліжко з рожевим пухнастим покривалом і написом «Принцеса». Там… Раптово червоний спалах увірвався у прекрасний спокійний сон, нерівними бризками заполонив біло-рожеву постіль, задушливий запах горілого залізною хваткою перехопив горло, і я прокинулася, намагаючись проштовхнути у пересохле горло бодай один ковток свіжого повітря. Миготів і гидко пищав електронний будильник, який Лео дбайливо перевіряв кожен вечір, щоб я, не приведи Боже, не запізнилася до навчального закладу. Починався іще один безрадісний день. День мого вісімнадцятого дня народження.

Я втомлено сіла на ліжку і, потягнувшись, вимкнула будильник, що так дратував. Далі все мало бути як завжди: дістати одяг із системи автоматичної очистки, вдягтися, спуститися на кухню і поснідати тим, що приготував Лео із дбайливо підібраного корисного меню. Потім сісти у запрограмований на поїздку до університету електрокар і провести день на заняттях із курсу впровадження новітніх автоматичних систем безпеки, який для мене багато років тому вибрав батько. Лео пропонував мені й інші варіанти, але мені було абсолютно байдуже, тому я підтвердила батьків вибір і вже другий рік цілком успішно, хоча й без особливої цікавості вивчала принципи роботи тих систем. 

Застібаючи еластичний біокостюм, який ідеально прилягав до мого тіла, я втомлено зітхнула. Костюм міг би набувати за моїм бажанням будь-якого вигляду, передавати будь-які кольори, але у мене він був завжди біло-сріблястого початкового кольору. Я досі не могла для себе зрозуміти: для чого це все? Усі ці алгоритми, налаштовані як старовинний годинниковий механізм, навчання, це одноманітне життя? Біль знайомо стиснув груди. Біль, з яким я живу вже вісім років, відтоді як батько та мати лишили мене на опікуна і назавжди зникли з цього світу.

Почувся делікатний стукіт, але я вперто проігнорувала його. Тоді двері тихо прочинилися, і Лео увійшов до кімнати. Обережно зауваживши, що я вже не сплю і одягнена, він підійшов ближче.

– Доброго ранку, Міє. – Його вуст торкнулася ввічлива м’яка усмішка. – Як спалося?

Я стиснула губи і кинула на нього сердитий погляд.

– Ясно. – Спокійно кивнув він. – Знову снилися жахіття. Що ж, думаю, треба звернутися до докторки Алісон, щоб уникнути можливого погіршення…

– Досить, Лео. – Я рвучко обернулася до нього, стискаючи кулаки. Він виглядав спокійно, а сині очі м’яко світилися. Лео ніколи не реагував на мої випади, його погляд завжди був холодно-ввічливим і м’яким – таким собі, огидно-розуміючим. Коротке біло-сріблясте волосся, завжди ідеально розчесане, а білий костюм без жодної плямки. Так і хотілося іноді вилити на нього сирний соус або печеню, щоб він перестав бути таким до роздратування ідеальним і проявив хоч крихту справжніх емоцій. Та чи був він на них здатен?

Побутових дроїдів-помічників зазвичай робили нейтральної зовнішності. Не надто яскравих, без особливих вікових ознак і вдягали їх у одяг спокійних тонів. Лео був таким дроїдом. Таким і водночас зовсім іншим, особливим. Його створив мій батько, як систему «логічно-емоційного оперування», Л.Е.О. – штучний інтелект, що мав навчатися соціально-емоційній взаємодії з людиною для ідеального задоволення її потреб. Тому у батьковому заповіті саме Лео був вказаний як мій опікун до вісімнадцяти років. Це саме по собі було безпрецедентним випадком, але ніде не було заборонено і, після перевірки дроїда соціальними службами, держава визнала за ним право мною опікуватися. Лео міг розвивати свою особистість, але я щось не помітила якихось особливих змін за ті вісім років, які його знала. Він був усе таким же беземоційним, іноді навіть суворим, принаймні по відношенню до мене.

– Мені вже набридли усі ті психологи і клінічні спеціалісти, до яких ти мене усі ці роки тягав. – Я підійшла ближче до нього, чітко вимовляючи кожне слово. – Нічого не зміниться, розумієш? Я зламана, змирися з цим.

Дроїд уважно вдивлявся в моє обличчя, певно перекошене від гніву і болю, що ніколи не мине, бо нема кому його зцілити. А тоді простяг руку, щоб мене торкнутися. Я злякано відсахнулася, бо знала, що він хотів зробити: просканувати мій організм для виявлення можливих відхилень і хвороб.

– Я запізнююся. – Здавлено вимовила і почала збирати сумку на заняття.

– Сьогодні твій день народження. – Мовив Лео. – Якщо хочеш, я зв’яжуся з твоїм куратором і скажу, що ти не прийдеш.

– Я прийду.

Я швидко оминула дроїда і побігла сходами вниз.

– Чекай. – Почула я за плечем, вже коли хотіла прочинити двері на вулицю. Повільно обернувшись, я побачила, що Лео простягає мені невеликий згорток. – Я знав, що ти не снідатимеш, тому приготував тобі невеликий перекус із собою.

На очі нагорнулись сльози, та я, стиснувши кулаки і зціпивши зуби, проковтнула їх. Швидко кивнувши дроїдові на знак подяки, я запхала згорток у торбу і побігла на вулицю. Сідаючи до електрокара, я знову почула спокійний голос Лео: