Код Лін Лін

30. Епілог — коли швидкість більше не ранить

За цей час світ не став простішим — але став чеснішим.

Лін Лін стояла на узбіччі траси, тримаючи шолом у руках. Повітря було свіже, ранкове, без нічного напруження, без криків і ставок. Лише дорога, гори й небо.

Це не була нелегальна гонка.
Не була втеча.
Не була війна.

Це була дорога.

— Готова? — спокійно запитав Майк, підійшовши поруч.

Він змінився. Не різко — глибоко. Без зухвалості, без злості в очах. У його погляді було щось нове: прийняття.

— Так, — усміхнулася Лін Лін. — Але не на швидкість.

Він кивнув.

— Я знаю. Просто їдемо.

Рен стояв трохи далі, поруч із Рейчел. Вони мовчки спостерігали, не втручаючись. Це була не їхня історія — але вони були її частиною.

Майк завів двигун. Лін Лін — свій.

Без відліку.
Без старту.

Вони рушили одночасно.

Асфальт був гладкий, повороти — знайомі. Швидкість не тиснула, не вимагала більше, ніж можна. Вона була рівною, слухняною.

Лін Лін відчувала, як вітер проходить крізь неї — не вириваючи, не ламаючи, а зцілюючи. Очі трохи втомлювалися, але вона бачила достатньо. Достатньо, щоб не боятися.

Майк їхав поруч. Не попереду. Не позаду.
Поруч.

У дзеркалі вона бачила його — і цього було досить.

Вони зупинилися на оглядовому майданчику. Внизу — місто, яке жило своїм життям. Без їхніх драм.

— Дивно, — сказав Майк, знімаючи шолом. — Колись я думав, що гонки — це втеча.

— А тепер? — спитала вона.

— А тепер… — він подивився на дорогу. — Це повернення.

Лін Лін сіла на бордюр. Він — поруч.

— Я більше не хочу доводити, — тихо сказав Майк. — Ні собі. Ні комусь іншому.

— Я теж, — відповіла вона. — Я просто хочу жити. І бачити. Навіть якщо не ідеально.

Він обережно взяв її за руку. Не різко. Не вимогливо.

— Я не знаю, що буде далі, — зізнався він.

— І не треба, — усміхнулася вона. — Достатньо знати, що ми їдемо в одному напрямку.