27. Відкриття правди

Етан знайшов його на старій трасі.

Тій самій, де колись усе почалося.
Асфальт був потрісканий, ліхтарі — напівзгаслі, повітря пахло пилом і бензином.
Майк сидів на капоті машини, опустивши голову, руки тремтіли.

— Я знав, що ти тут, — сказав Етан, підходячи ближче.

Майк не відповів.

— Ти зник. Не відповідав. Я вже думав…

— Не думай, — хрипко перебив Майк. — Я все одно нічого не вартий.

Етан завмер.

— Що сталося?

Майк повільно підняв голову. Його очі були червоні. Не від злості.
Від того, що більше не було сил тримати все всередині.

— Це моя сім’я, — сказав він. — Це… через них усе.

— Про Лін Лін? — обережно запитав Етан.

Майк кивнув.
А потім — зірвався.

Він різко зіскочив з машини, провів руками по волоссю, наче хотів вирвати думки з голови.

— Вони знали, — голос тремтів. — Вони знали про Мейлін. Про гонку. Про те, як усе сталося.

Етан повільно сів поруч.

— Майк…

— Я зламав її, — продовжив він, не слухаючи. — Я дивився їй в очі. Я знущався. Я нищив єдине, що їй залишалося.
І знаєш що найгірше?

Він засміявся. Гірко.

— Я думав, що мщуся. А насправді… я просто був ще одним катом.

Сльози покотилися самі. Без дозволу. Без сорому.

— Я не знав, Етан, — прошепотів він. — Клянуся, я не знав… але це нічого не змінює, правда?

Етан мовчав. Довго.
Потім тихо сказав:

— Змінює. Бо тепер ти знаєш.

Майк різко подивився на нього.

— І що з того? — злість знову спалахнула. — Я не можу повернути її сестру. Не можу стерти її біль. Не можу…

Він зламався остаточно. Опустився навколішки, закрив обличчя руками.

— Я не можу пробачити собі, — видихнув він. — Я не маю права бути поруч із нею.

Етан підвівся й підійшов ближче. Поклав руку йому на плече.

— Ти маєш право лише на одне, — сказав він твердо. — Не тікати.

Майк похитав головою.

— Вона мене зненавидить.

— Можливо, — чесно відповів Етан. 

— А можливо — ні. Але якщо ти мовчатимеш, якщо ховатимешся… тоді ти точно залишишся тим, ким вона тебе вважає.

Майк підняв погляд.

— А ким вона мене вважає?

Етан зітхнув.

— Частиною темряви. Але ти можеш стати тим, хто хоча б спробує її зупинити.

Довга тиша.

— Я боюся, — тихо сказав Майк. — Не її. Себе. Того, що я вже зробив.

Етан стиснув його плече міцніше.

— Страх — це добре, — сказав він. — Значить, ти ще живий.

Майк повільно підвівся. Витираючи сльози, яких більше не соромився.

Етан поклав руку йому на плече:
— Тепер ти знаєш. Тепер ти можеш щось змінити.

Майк подивився на трасу.
На порожній старт.
На темряву попереду.

— Колись я думав, що гонки — це про швидкість, — сказав він. — А тепер розумію… це про відповідальність.

Він зробив крок уперед.

І вперше за довгий час — не тікав.

Тим часом батько Лін Лін прилетів несподівано. Високий, строгий, із виразом, що водночас показував і хвилювання, і нетерпіння. Він зайшов до кімнати, де Лін Лін, Рен і Рейчел обговорювали плани на вечір.

— Лін Лін, — голос був спокійним, але суворим, — нам потрібно поговорити. Я хочу зрозуміти твої плани, твої наміри… і твою безпеку.

Лін Лін підняла погляд, трохи здивована, але впевнена.
— Я знаю, тату. Я сама все контролюю. Не потрібно хвилюватися.

— Ти не розумієш, — відповів батько, — скільки людей хочуть тобі шкодити. І я мушу бути певним, що ти не ризикуєш.

Рен і Рейчел стояли поруч, підтримуючи Лін Лін мовчазно. Її рука стиснула руку Рена — маленький сигнал довіри й солідарності.

— Я все розумію, тату, — сказала Лін Лін спокійно. — Але у мене свій шлях. І з Реном та Рейчел я знаю, що мені не страшно.

Батько глибоко зітхнув. Його обличчя трохи пом’якшало, але очі все ще світилися строгістю.
— Добре. Я бачу, що ти виросла. Але пам’ятай: навіть найсильніші потребують підтримки.

Майк у цей час залишався осторонь, тихо спостерігаючи. Він бачив, як Лін Лін стоїть у центрі, впевнена, незалежна, але водночас оточена тими, кому довіряє. Йому хотілося підійти, але ще не настав його час. Він мусив зрозуміти, що ця сила і рішучість — частина того, чому він її одночасно боїться і захоплюється.

— Ти тепер знаєш, — прошепотів Майк сам до себе, — що ця дівчина не просто суперник на трасі. Вона… більше, ніж я міг собі уявити.

Рейчел залишалася поруч із Лін Лін, помічала, як Майк тихо спостерігає, і непомітно тримала Лін Лін за руку. Це була тиша, повна взаєморозуміння — сигнал, що ніщо і ніхто не зможе зламати їхній союз, поки вони разом.

Майк зробив крок назад, глибоко вдихнув і пішов. Але тепер він мав нову мету: зрозуміти її до кінця та повірити їй.