26. Коли тиша говорить більше

Палата була наповнена напівтемрявою. Лише лампа над ліжком світилася м’яко, ніби боялася завадити думкам.

Лін Лін лежала, дивлячись у стелю. Світ здавався розмитим, контури — нечіткими, але страх був надто ясним.

А якщо це востаннє, коли я бачу світ таким?

Вона стиснула ковдру пальцями.

Не біль лякав її найбільше.
Не лікарі.
Не слова «ризик» і «ускладнення».

Вона боялася не встигнути.

Не встигнути жити.
Не встигнути танцювати.
Не встигнути запам’ятати обличчя тих, кого любить.

— Я не хочу зникнути, — прошепотіла вона в тишу. — Я хочу боротися.

Двері тихо прочинилися.

Лін Лін одразу відчула — це не Рейчел. І не Рен.

Вона повернула голову.

Майк стояв у дверях. Без звичної зухвалості. Без холодної посмішки. У простій темній куртці, ніби прийшов не як король школи, а як звичайний хлопець, що заблукав.

— Я… можу зайти? — тихо спитав він.

Вона мовчала кілька секунд. Потім кивнула.

Майк зробив кілька кроків і зупинився. Він не сідав. Не наближався. Наче боявся переступити невидиму межу.

— Я чув, — сказав він нарешті. — Про операцію.

Лін Лін усміхнулася ледь помітно.

— Тепер усі чують.

— Я не прийшов жаліти, — швидко додав він. — І не виправдовуватися.

Він замовк. Зітхнув.

— Я не прошу пробачення, — сказав чесно. 

— Бо не знаю, чи маю на це право.

Її погляд ковзнув по його обличчю. Він був напружений. Справжній. Зламаний не ззовні — зсередини.

— Тоді навіщо ти тут? — тихо запитала вона.

Майк стиснув кулаки.

— Бо я зрозумів одну річ, — сказав він. — Я ламав людину, яка і так уже втратила більше, ніж я здатен уявити.

Вона затамувала подих.

— Я не знав… — він зробив паузу. — Але навіть якби знав — це не змінило б факту, що я був жорстоким.

Тиша повисла між ними, важка й правдива.

— Я не прошу тебе пробачити мене, — повторив Майк. — Я прошу лише одне. Шанс. Не бути твоїм ворогом.

Лін Лін відвела погляд до вікна.

— Я не знаю, що буде зі мною, — сказала вона повільно. — Можливо, я більше не зможу бачити так, як раніше. Можливо, я втрачено багато.

Вона подивилася на нього знову.

— Але я не дозволю забрати в мене ще й право вибору.

Майк завмер.

— І мій вибір зараз такий, — продовжила вона. — Я не пробачаю тебе.

Його серце впало.

— Але… — додала вона. — Я й не проганяю.

Він ковтнув.

— Це більше, ніж я заслуговую, — тихо сказав він.

— Можливо, — відповіла вона. — Але це те, що я можу дати.

Майк повільно кивнув. Зробив крок назад.

— Я не буду заважати, — сказав він. — І… я буду поруч. Якщо колись знадоблюся.

Він уже збирався вийти, коли Лін Лін тихо додала:

— Майк.

Він обернувся.

— Якщо ти справді хочеш щось виправити… — вона зробила паузу. — Почни з того, щоб більше ніколи не використовувати біль як зброю.

Його очі потемніли.

— Я зрозумів, — сказав він. І цього разу — щиро.

Коли двері за ним зачинилися, Лін Лін лягла назад.

Страх нікуди не зник.
Але тепер поруч із ним було щось інше.

Рішення.

Вона не тікатиме.
Вона боротиметься.

Навіть якщо шлях проходитиме крізь темряву.