25. Ціна мовчання

Лікарня жила своїм життям — байдужим до чужого болю. Монітори рівно пищали, каталка проїхала коридором, десь плакала дитина. А я сиділа на ліжку, стискаючи край ковдри, ніби вона могла втримати мене тут, у цьому світі.

Рейчел сиділа поруч. Вона не говорила зайвого. Просто була. Її тепла рука час від часу накривала мою, коли я починала тремтіти.

— Ти сильніша, ніж думаєш, — сказала вона тихо. — І я нікуди не піду. Навіть якщо мене виганятимуть.

Я усміхнулася ледь-ледь. 

— Ти завжди так кажеш…

— Бо це правда, — відповіла вона і міцніше стисла мої пальці.

Рен вийшов говорити з лікарем. Я проводжала його поглядом, відчуваючи, як страх повзе всередині. Час тягнувся нестерпно повільно.

— Рейчел… — прошепотіла я. — А якщо я прокинуся і… не побачу?

Вона різко повернулася до мене.

 — Не смій. Навіть думати про це не смій. Ти прокинешся. І перше, що побачиш, — це моє обличчя, зрозуміла?

Я кивнула, ковтаючи сльози. 

Майк зупинився на сходах, коли почув голоси.

Він не збирався підслуховувати. Просто хотів води. Просто спустився вниз.
Але ім’я, яке пролунало з вітальні, змусило його завмерти.

— …ця дівчина, — сказав батько. — Лін Лін.

Майк не дихав.

— Я бачила її в школі, — тихо відповіла мати. — Одразу зрозуміла, хто вона.

Пауза. Важка. Густа.

— Ти ж знав, що він з нею зв’яжеться, — продовжила вона. — Це було питання часу.

— Я сподівався, що ні, — батько провів рукою по обличчю. — Я думав, що минуле залишилося в минулому.

У Майка всередині щось стислося.

Про що вони?

— Це не просто минуле, — голос матері тремтів. — Це… її сестра.

Серце Майка пропустило удар.

— Мейлін, — тихо сказав батько.

І в цю мить світ тріснув.

Майк зробив крок уперед. Сходи скрипнули.

— Що ви сказали? — його голос був хрипкий. — Яку ще сестру?

Батьки одночасно обернулися.

Мати зблідла.

— Майк… — почала вона.

— Ні, — він спустився ще на крок. — Ви скажете зараз. Повністю. Без брехні.

Батько довго мовчав. Потім сів у крісло, ніби ноги більше не тримали.

— Це сталося десять років тому, — сказав він нарешті. — Після однієї гонки.

Майк відчув, як у грудях наростає тиск.

— Якої гонки? — майже прошепотів він.

— Нелегальної, — відповів батько. — Тієї, яку фінансували ми.

Майк похитнувся.

— Мейлін… — продовжив батько. — Вона знала занадто багато. Вона хотіла зупинити це. Забрати сестру. Піти.

— Ви… — Майк не міг вимовити слова. — Ви що, вбили її?

— Ні! — мати різко підвелася. — Ні, Майк, ні!

Її очі були повні сліз.

— Ми не наказували її вбивати, — сказала вона. — Але ми наказали… зупинити.

Тиша впала, як вирок.

— Людина, яку відправили за нею, — голос батька зламався, — злякалася. Підрізала машину. Вона вилетіла з траси.

Майк відступив, ніби його вдарили.

— Ви… — він схопився за голову. — Ви це приховали?

— Ми все закрили, — тихо сказала мати. — Гроші. Зв’язки. Поліція. Свідки.

— А Лін Лін? — його очі були порожні. — Вона знала?

— Її батько нічого не знав, — відповів батько. — Він забрав її до Японії, щоб нічого не нагадувало про Мейлін.

Майк засміявся. Коротко. Порожньо.

— А я… — прошепотів він. — Я знущався з неї. Я ламав її. Я…

Він різко замовк.

Перед очима сплив брелок. Її погляд. Її біль.

— Це через вас, — сказав він тихо. — Через вас вона втратила сестру. А я став для неї ще одним ударом.

Мати зробила крок до нього.

— Майк, ми хотіли захистити тебе…

— Ви знищили мене, — відповів він, не дивлячись. — Просто я ще не знав цього.

Він розвернувся й пішов до дверей.

— Куди ти? — крикнув батько.

Майк зупинився лише на мить.

— Туди, де починається правда, — сказав він. — І де я вперше в житті спробую зробити щось правильно.

Двері зачинилися.

А в тиші залишилися лише двоє людей, які нарешті усвідомили:
гріхи минулого завжди повертаються.
І найчастіше — через дітей.

Майк зробив крок назад. Світ похитнувся.

— Тоді… її очі… — він згадав Лін Лін. Ринг. Краплі. Її слова. — Це не випадковість…

Йому стало страшно. По-справжньому.

Майк мовчки продовжив йти.
У голові билося лише одне:
“Я зруйнував їм життя.”

Двері палати тихо відчинилися.
Я підняла голову.

Майк стояв на порозі. Зовсім не такий, як завжди. Без зухвалої посмішки. Без злості. Лише порожні очі й тремтячі руки.

Рейчел одразу підвелася, ніби прикриваючи мене собою. — Тобі не можна сюди.

— Я… — Майк ковтнув. — Я лише на хвилину.

Я подивилася на нього. Наші погляди зустрілися.

І вперше я побачила в ньому не ворога.
А людину, яку роз’їдала вина.

— Ти знаєш, правда? — тихо сказала я.

Він кивнув. — Про Мейлін. Про тебе. Про все.

Рейчел не відходила від мене ні на крок.

— Пробач… — прошепотів Майк. — Я не мав права… ні на гонки, ні на бій, ні на слова.

Я мовчала. Слова були зайві.

— Якщо ти дозволиш… — він опустив очі. 

— Я чекатиму. Тут. Скільки потрібно.

Рейчел стиснула мою руку. 

— Вона не сама, — твердо сказала вона.

Майк кивнув. — Я знаю.

І вийшов.

А я вперше за довгий час відчула не тільки страх — а й надію, крихку, але живу.