24. Коли болить не тільки тіло

Майк повернувся додому пізно.

Будинок був освітлений м’яким теплим світлом, але йому здавалося, що тут холодніше, ніж надворі. Він зайшов мовчки, зняв куртку, не дивлячись у дзеркало. Не хотів бачити синець під оком. Не хотів бачити себе.

— Ти виглядаєш гірше, ніж зазвичай, — спокійно сказала мати.

Елізабет сиділа у вітальні з чашкою чаю, ідеально рівна, як завжди. Її голос був стриманим, але очі… очі уважніші, ніж він пам’ятав.

— Бійка? — запитала вона, не підвищуючи голосу.

— Тренування, — коротко відповів Майк.

Вона відставила чашку.

— Ти не був таким раніше, — сказала вона повільно. — Ти злий. Розсіяний. І… нервовий.

Він мовчав.

— Через дівчину? — продовжила вона так, ніби це була буденна розмова про погоду.

Майк різко підняв голову.

— Та новенька дістала, — кинув він. — Постійно лізе не туди.

— Як її звати? — майже байдуже.

— Лін Лін.

На мить мати завмерла.

Це була дрібниця. Ледь помітна пауза. Але Майк її побачив.

— Ти… знаєш її? — насторожено спитав він.

Елізабет швидко взяла себе в руки, кутики губ ледь здригнулися.

— Ні, — відповіла вона занадто рівно. — Просто… ім’я знайоме. Тайланд — тісне місце.

Він не повірив.

Але сперечатися не став.

— Я піду до себе, — кинув він і піднявся сходами.

У кімнаті він довго сидів у темряві. Перед очима спливали картини, які він не кликав:
як Лін Лін стояла на рингу,
як падала,
як Рен ніс її на руках.

Очі…

Він згадав слова Етана.
Згадав, як не повірив.

— Чорт… — прошепотів він, стискаючи кулаки.

Телефон завібрував. Повідомлення не було. І це чомусь дратувало більше.

Лін Лін прокинулася від болю.

Він був тупий, пекучий, розливався за очима й віддавав у скроні. Вона повільно сіла на ліжку, обережно кліпнула — світ розплився.

— Ні… — тихо сказала вона.

Краплі стояли на тумбочці. Вона намацала їх навпомацки, руки тремтіли. Закапала. Закрила очі.

Тільки не зараз.

Рен був на зв’язку майже одразу.

— Як ти? — його голос був тривожний, напружений.

— Нормально, — збрехала вона. — Просто втома.

— Лін, — він знав цей тон. — Ти бачиш?

Вона не відповіла одразу.

— Бачу, — сказала тихо. — Але гірше.

На іншому кінці запала тиша.

— Ми їдемо до лікарні, — твердо сказав він. — Сьогодні.

— Рене…

— Без «але».

Вона видихнула.

У лікарні пахло стерильністю і страхом. Лікар довго дивився на знімки, потім на неї.

— Запалення посилилося, — сказав він. — Потрібно прискорювати підготовку до операції.

Слова впали, як каміння.

— Коли? — тихо спитала вона.

— Якнайшвидше.

Рен стис її руку.

Лін Лін дивилася в одну точку. Вона не плакала. Не кричала.

Вона думала про інше.

Про ринг.
Про кулон.
Про погляд Майка, коли вона сказала, що перемога її.

Ти навіть не знаєш, що зробив.

Тієї ночі Майк не спав.

І Лін Лін теж.

Між ними були кілометри, мовчання й речі, які вже не можна було повернути назад.

Але правда починала рухатися.

Повільно.
Небезпечно.
Невідворотно.