23. Після удару

Майк не підвівся одразу.

Він лежав, дивлячись у стелю, і вперше за довгий час не відчував злості. Не було ані бажання кричати, ані розбивати все навколо. Лише порожнеча — густа, важка, така, що тиснула на груди сильніше, ніж будь-який удар.

Він програв.

Не просто бій — він програв контроль.

Навколо хтось говорив, хтось сміявся, хтось лаявся. Але ці звуки доходили до нього приглушено, ніби крізь воду. Він чув лише власне дихання — уривчасте, збите.

Вона не мала так битися.

Ця думка била в голову знову і знову.

Він знав бійців. Знав силу. Знав, коли людина б’ється з гордості, а коли — з болю.
І Лін Лін билася не за перемогу.

Вона билася за щось зламане всередині.

— Ти задоволений? — різко пролунав голос Етана.

Майк повільно повернув голову. Етан стояв над ним, зціпивши кулаки. У його очах не було співчуття — лише гнів.

— Ти ж не вірив, — продовжив він. — Не вірив ні в операцію, ні в її очі, ні в те, що вона тримається на силі волі.

Майк спробував сісти. Тіло боліло, але це було дрібницею.

— Замовкни, — глухо сказав він.

— Ні, — різко відповів Етан. — Тепер ти слухаєш.

Майк мовчав.

Етан зробив крок ближче.

— Це ти її довів. Не один, але ти був останнім поштовхом. І якщо з її зором щось станеться…

Він не договорив. Не треба було.

Майк відвів погляд.

Перед очима знову сплив той момент — коли Рен ніс її на руках. Краплі. Пов’язка. Її бліде обличчя.

Очі…

— Вона не казала нічого, — тихо додав Етан. — Але я бачив. І тепер ти теж бачив.

Етан розвернувся і пішов.

Майк залишився сам.

Він підвівся повільно, сперся на канати. Світ хитався, але він стояв. Бо завжди стояв.

Та цього разу щось було інакше.

Він згадав, як вона дивилася на нього після бою. Не з ненавистю. Не з тріумфом.

З холодною, втомленою впевненістю.

Перемога моя.

Ці слова різонули глибше, ніж кулак.

— Чорт… — прошепотів він, проводячи рукою по обличчю.

Він згадав кулон. Як крутив його на пальці. Як він розлетівся.

Тоді це здавалося дрібницею.

Тепер — злочином.

Майк вийшов надвір. Ніч була холодною, але свіжа. Він сів у машину, довго не заводив двигун.

Якщо це правда…
Якщо її очі — це через нас… через мене…

Вперше в житті його влада нічого не означала.

Він дістав телефон. Відкрив повідомлення. Її ім’я.

Пальці зависли над екраном.

Пробач.
Я не знав.
Я перегнув.

Він стер усе.

— Я запізнився, — сказав він у порожнечу.

Двигун нарешті загуркотів.

Їдучи, Майк усвідомив страшну річ:
він не хотів перемогти її.

Він хотів, щоб вона дивилася на нього так, як раніше — з викликом, але без болю.

Але тепер між ними стояло надто багато.

І найгірше — він більше не був упевнений, що має право це виправляти.