22. Наслідки бою

Світ стих не одразу.

Спочатку було гулко — ніби я ще стояла на рингу, а удари продовжували віддаватися в тілі луною. Потім звуки почали тонути, розчинятися, і залишився лише глухий шум крові у вухах.

Рен ніс мене мовчки.

Я відчувала його руки — міцні, теплі, занадто обережні, ніби я могла розсипатися, якщо він зробить зайвий крок. Його куртка пахла дорогою і нічним повітрям, а ще — ним самим. Це трохи заспокоювало.

— Ти зі мною? — тихо спитав він, нахилившись так близько, що я відчула його подих біля скроні.

— Так… — прошепотіла я, голос зрадницьки тремтів,  просто… очі.

Він нічого не сказав. Але я відчула, як напружилися його плечі.

Ми сіли. Хтось говорив десь поруч, але я не розрізняла слів. Для мене існували лише темні плями перед очима і біль — не різкий, а в’язкий, виснажливий, такий, що повільно виїдав зсередини.

Рен обережно відкрутив флакон.

— Зараз. Дихай. Я тут.

Краплі були холодні. Коли вони торкнулися очей, я мимоволі здригнулася й вхопилася за його руку.

— Спокійно, — прошепотів він. — Все добре. Я з тобою.

Я не стрималася.

Сльози змішалися з ліками, скотилися по щоках. Це був не плач від болю — це був зрив. Усе, що я тримала в собі з моменту бою, з моменту кулона, з моменту, коли побачила Майка на рингу.

— Я… я не хотіла, щоб так було, — тихо сказала я, майже беззвучно. — Але я не могла інакше.

Рен не відповів одразу. Він просто притис мене до себе, поклав підборіддя на мою маківку.

— Я знаю, — сказав нарешті. — Але це не означає, що ти маєш знищувати себе.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який кулак.

Я мовчала.

Бо десь глибоко я розуміла: він правий.

Навколо вже не було галасу. Лео, Кай, Тан — хтось пішов, хтось мовчки стояв осторонь. Етан дивився на мене з напруженою тривогою, але не підійшов — ніби знав, що зараз я потребую не пояснень, а тиші.

А Майк…

Я не бачила його. Але відчувала.

Його присутність була як тінь — важка, нерухома. Він стояв там, де я його залишила. Переможений. Не тільки на рингу.

Я не хотіла обертатися.

Бо боялася побачити в його очах не злість, а усвідомлення.

— Поїдемо додому, — сказав Рен. — Тобі треба відпочити.

Я кивнула.

Коли ми рушили, біль накотив знову. Ноги підкошувалися, серце билося нерівно. Я зціпила зуби, але Рен одразу помітив.

— Я понесу, — твердо сказав він.

— Я можу сама…

— Ні, — перебив він. Спокійно. Без варіантів.

Він підхопив мене на руки, і в цей момент я вперше дозволила собі бути слабкою.

Я притислася до нього, заплющила очі.

У темряві переді мною знову з’явився кулон. Розбитий. Дрібні уламки, що падали на підлогу, ніби зірки, які більше ніколи не зберуться докупи.

Мейлін… — подумки прошепотіла я.

Я перемогла сьогодні.

Але плата за цю перемогу тільки починала відкриватися.

І десь на межі свідомості з’явився страх — тихий, липкий:

А що, якщо наступного разу я не встану?

Рен ішов повільно, ніби рахував кожен крок.

— Я не дам тобі зникнути, — сказав він раптом, ніби відповідаючи моїм думкам. — Чуєш? Не дам.

Я не знала, чи це обіцянка… чи прохання.

Але вперше після бою я дозволила собі повірити, що я не сама.