21. На лопатках

Наступного ранку ми утрьох — я, Рен і Рейчел — пішли не до школи одразу, а в маленьку кав’ярню біля набережної. Там завжди було тихо зранку: запах кави, тепле світло, мінімум людей. Я хотіла зібратися з думками. Рен жартував, Рейчел крутила ложечку в чашці й уважно дивилася на мене — вона завжди відчувала, коли в мені щось не так.

— Ти сьогодні дивна, — тихо сказала вона. — Просто день такий, — відповіла я й усміхнулася, хоча всередині було напруження, як перед стрибком у воду.

На уроці ми сиділи разом: Рен біля вікна, я посередині, Рейчел з іншого боку. Сонце різало очі, я мружилась, роблячи вигляд, що уважно слухаю вчителя. Насправді думки були далеко. Кожен звук здавався гучнішим, кожен рух — різкішим.

Майк кілька разів проходив повз клас. Його погляд ковзав по партам, зупинявся на моєму місці — порожньому. Він хмурився, стискав щелепи.
Де ти? — це читалося в кожному його русі.
Його дратувало, що я зникла без пояснень. Ще більше — що він не мав над цим контролю.

О 16:00 я прийшла за тією адресою.

Це було старе приміщення за містом — покинутий спортивний зал, перероблений під нелегальні бої. Запах металу, пилу й поту. Світло ламп різало простір. Посередині — ринг.

Там уже стояли Лео, Кай, Етан і Тан. Вони замовкли, коли побачили мене. Погляди — здивовані, напружені.

Я мовчки зняла куртку. Мої руки були замотані бинтами, як у справжньому бою: туго, до зап’ясть, кісточки побіліли. Це не був імпульс — я знала, куди йду.

Я вилізла на ринг.

Майк уже чекав. Він усміхнувся — криво, зневажливо.

— Ну що, принцесо, — почав він, наступаючи. — Вирішила погратися в героїню?

 — Закрий рот, — холодно відповіла я.

Він ходив колами. — Скажи, що ти знайшла в тому кулоні? — кинув він різко. — Через що весь цей цирк?

Лео і Кай переглянулися. Етан насупився.

 — Що ти робиш?.. — прошепотів Тан.

 — Придурок, — вголос сказав Етан.

А я почула лише одне слово: кулон.

Перед очима спалахнуло обличчя Мейлін. Її сміх. Її голос. Те, що я втратила. Усе інше зникло.

Я перестала думати.

Мов щось зірвалося всередині. Ніби клітка розчинилася. Мої очі палали люттю. Я кинулася вперед першою.

Удар. Ще один. Він не встиг захиститися. Майк відповів — грубо, злісно, але я була швидшою. Кров у вухах шуміла, серце гупало так, ніби хотіло вирватися назовні.

Він недооцінив мене.

Я била точно. Без зайвих рухів. Нога — удар у корпус. Різкий поворот — лікоть. Він похитнувся. Я не зупинилася.

Кілька секунд — і він уже на колінах. Ще один рух — і Майк лежав на спині.

Тиша.

Я стояла над ним, важко дихаючи. 

— Перемога моя, — сказала я чітко. — Запам’ятай це.

Він дивився на мене широко розплющеними очима. Уперше — без зверхності. Уперше — з чимось схожим на страх. І… шок.

Мій погляд був твердий. Холодний. Але всередині вже починалося інше.

Я спробувала зійти з рингу — і світ хитнувся. — Чорт… — подумки. — Не зараз.

Очі зрадили.

Я втратила рівновагу — і раптом відчула сильні руки. Рен.

— Я тут, — сказав він тихо.

Він обережно зняв мене з рингу, взяв на руки, ніби я була з кришталю. Я сіла на лаву. Рен одразу дістав мої краплі.

— Ти був у мене вдома? — прошепотіла я. 

— Так, — кивнув він. — Ти ж забула їх. Я так і подумав.

— Дякую…

Він нахилився, закапував обережно, рахуючи секунди. Його пальці тремтіли більше, ніж мої.

Ми сиділи так кілька хвилин. Світ поступово ставав чіткішим.

Рен підхопив мене знову. 

— Я понесу тебе, — сказав без заперечень.

Я не сперечалася.

Я бачила Майка. Він стояв, мов укопаний. Його обличчя було біле. Порожнє.

Етан підійшов до нього. 

— Ну що, радий? — кинув він різко. — Ти ж не вірив. Тепер повіриш. І поразка — теж твоя.

Майк не відповів.

Невже це правда?.. — думав він.
Її очі… операція…
І це я… я це зробив?..

Уперше в житті він не знав, як жити з тим, що щойно усвідомив.