20. Сукня

Я ввечері повернулася додому, тихо зачинила за собою двері й зайшла у кімнату. Серце все ще билося швидко — від радості, від адреналіну, від усвідомлення, що ми виграли. Конкурс був позаду, але емоції не відпускали. Хотілося сміятися, крутитися посеред кімнати, кричати у подушку від щастя. Я зняла взуття й опустилася на ліжко, на мить заплющивши очі.

— Ми це зробили… — прошепотіла я сама собі.

Я ввімкнула музику — не голосну, але таку, що лягала на душу. Мелодія пливла кімнатою, огортала, заспокоювала і водночас надихала. Я дістала блокнот, олівці, планшет для ескізів — усе, що було потрібно. Настав момент, про який я думала вже давно.

Сукня.

Це мала бути сукня принцеси. Не казкової, а справжньої — сильної, ніжної і вільної водночас.

Я почала з верху. Корсетний ліф — м’який, але чіткий за формою, оздоблений дрібними квітами ручної роботи. Квіти ніби проростали з тканини: ніжні пелюстки з органзи, трохи блиску від кристалів, тонка вишивка сріблястими нитками. Кожна квітка — як подих весни, як спогад про щось світле. Плечі — відкриті, але прикрашені напівпрозорими квітковими гілочками, що спадали вниз, ледь торкаючись шкіри.

Спідниця — багатошарова. Легкий фатин, шовк, трохи тюлю. Вона мала рухатися разом зі мною, плисти, ніби хвиля. Знизу — м’який перехід кольору: від молочно-білого до ледве помітного перлинного відтінку. Я уявляла, як світло падатиме на тканину, як вона буде переливатися при кожному кроці.

Я вже купила тканину: рулони лежали акуратно складені біля стіни. Шовк був прохолодний на дотик, фатин — повітряний, майже невагомий. У маленьких коробочках — прикраси: кристали, перлини, металеві дрібні листочки, застібки, тонкі ланцюжки. Кожна деталь була підібрана з любов’ю. Усе здавалося ідеальним, ніби чекало саме цього моменту.

Я працювала, не помічаючи часу. Малювала, стирала, знову малювала. Музика змінювалася, а я все сиділа, занурена у свій світ. Коли глянула на годинник — було вже 2 ночі.

І саме в цю мить задзеленчав телефон.

Я здригнулася. Повідомлення.

Майк

«Завтра приходь за цією адресою. 16:00.»

Без пояснень. Без “будь ласка”. Без запитань.

Я просто дивилася на екран. Серце на мить завмерло, а потім в грудях з’явилося дивне відчуття — суміш злості й здивування.

Звідки в нього стільки сміливості? — подумала я.
Ніби він має право наказувати. Ніби я зобов’язана. Ніби між нами щось є, що дозволяє йому так писати.

Я не відповіла. Лише переглянула повідомлення й заблокувала екран. Нехай думає, що хоче. Я не збиралася давати йому жодної реакції.

Я прибрала все зі столу, обережно склала ескізи, накрила тканини. Кімната знову стала тихою. Коли я лягала в ліжко, годинник показував майже 03:00.

Я втупилася в стелю й подумала, що завтра на перший урок я точно не піду. Ні з Реном, ні з Рейчел. Мені потрібно трохи тиші. Трохи простору. І трохи часу, щоб зрозуміти, чому навіть одне повідомлення від Майка здатне так вибивати мене з рівноваги. Хоча згадала, що маємо піти на набережну трохи погуляти і заодно випити кави.

Музика в голові стихла. Очі повільно заплющилися.

А десь глибоко всередині я знала:
завтрашній день буде зовсім не звичайним.