15. Повернення і страх

Сидячи в класі, я знову й знову прокручувала в голові татові слова.
Повернення до Японії.
Це звучало як вирок і як порятунок водночас. Там — минуле, яке я так старанно ховала. Тут — теперішнє, яке починало тріщати по швах.

Я відчула, як поруч сів Рен. Він нічого не сказав, лише ліктем легко торкнувся мого — мовляв, я тут. І цього було достатньо.

Майк у цей час ходив класом, немов загнаний звір. Він грюкав дверима, штовхав стільці, перекидав речі.
Я знала чому.

Поразка.

Я хотіла побачити його таким. Хотіла, щоб він відчув безсилля. І якийсь час я навіть насолоджувалася цим…
Але недовго.

Десь усередині щось стиснулося — не співчуття, ні. Швидше тривожне передчуття. Бо люди, які втрачають контроль, стають небезпечними.

І тоді це сталося.

Майк і Етан зчепилися. Різко. Без слів. Кулаки, крики, розгублені обличчя навколо.

Я застигла.
Через що?
Невже Етан усе йому розповів?..

Ні. Він не міг.

— Хай тільки він щось зробить, — прошипів Рен, підводячись. — Я його вб’ю.

— Тоді я їх усіх вб’ю, — холодно сказала я.

І пішла вперед.

— Ти завжди так усе вирішуєш? — мій голос прорізав шум. — Кулаками? Бійками? Владою і погрозами? Ти справді думаєш, що тобі все під силу?

Етан різко повернувся до мене.

— Не втручайся, — кинув він. — Ми самі розберемося.

Далі все сталося надто швидко.

Я не зрозуміла, як опинилася на землі. Коли саме. Хто мене штовхнув. Лише різкий біль і коротке запаморочення.
Пізніше Рен і Рейчел скажуть, що це була Олівія.

Я підняла голову — і побачила простягнуті руки.

З одного боку — Майк.
З іншого — Джеф.

Я навіть не зрозуміла, коли він встиг прибігти.

Я подала руку Джефу.

— Дякую, — тихо сказала я, підводячись.

Потім подивилася на Майка.

— Хочеш двобій? — промовила спокійно. — Тоді давай. Але не так. Разом зі мною. За правилами. Без натовпу. Без показухи. Якщо не боїшся.

Він нічого не відповів. Але його погляд сказав більше за слова.

— Ти в порядку? — одразу ж підбігла Рейчел.
— Все нормально? — додав Джеф.

— Так, — кивнула я.

На нозі була невелика подряпина — тонка червона лінія, з якої проступала кров. Пекло, але це була дрібниця. Не після всього, що я вже пережила.

Джеф прочистив горло, ніби спеціально, щоб розігнати напружену тишу.

— До речі… моя пропозиція в силі. Репетиція сьогодні. Прийдете?

— Вибач, тоді не вийшло, — сказала я. — Але сьогодні прийдемо.

Я глянула на Рена й Рейчел.

— Так, — одночасно відповіли вони.

— Ти зараз куди? — запитав Джеф. — Додому?

— Так.

Він усміхнувся трохи ніяково.

— І ще… ти красиво співаєш. І танцюєш теж. У тебе це не просто рухи — це відчуття. Так танцюють люди, які щось пережили.

Я лише злегка всміхнулася.

— Дякую.

Ми рушили до виходу.
А я знала: цей день ще не закінчився.
І деякі погляди в спину — обіцяли продовження.