Код Лін Лін

14. Швидкість, яка не пробачає

Я хотів дізнатися більше про Лін Лін.
Хотів.

Але завтрашня гонка непокоїла сильніше.

Я досі пам’ятав минулу поразку — той різкий віраж, мить сумніву, коли я пішов не на повному газу. Секунда. Лише секунда — і чужа машина вирвалася вперед, залишивши мене позаду під рев двигунів і глузливі крики.

Я не міг програти знову.
Я мусив знайти того, хто мене обіграв.

Етан.

Двері грюкнули — у кімнату зайшов Лео.

— Ну що, чемпіоне, — він усміхнувся криво. — Готовий?

Ми сіли в машину й поїхали до школи.

— Ти щось дізнався про ту машину? — запитав я, не відводячи погляду від дороги.

— Ні номерів, ні слідів. Вона з’явилася з нізвідки й так само зникла, — знизав плечима Лео. — Але їзда… це був не новачок.

Я стиснув кермо.

— А ти не знаєш, що мав на увазі Етан? — кинув я ніби між іншим.

Лео глянув на мене уважніше.

— Ти про Лін Лін?

— Ага.

— Та ні. Він зі мною не говорить. Не зважай. Він завжди трохи неадекватний.

— Crazy, — криво всміхнувся я.

— Потім дізнаємося, — відмахнувся Лео. — Готовий до вечора?

— Готовий, — відповів я.

— Звучить не дуже переконливо, — усміхнувся Лео. Але нічого. Цього разу ти точно переможеш, — посмішка якого стала ширшою на обличчі.

Я розізлився і легенько вдарив його кулаком у плече — швидко та різко.

— Не жартуй зі мною.

Лео лише засміявся.

— Давно я тебе таким не бачив.

І справді.
Давно я такого не відчував.

День промайнув швидко. Я ні на кого не зважав.

— Дивний якийсь Майк сьогодні, правда ж, Рене? — почулася тиха фраза Лін Лін.

— Він просто відчуває поразку, — відповів Рен. — Тому такий.

— Ну так, — усміхнулася вона холодно. — Його поразка близько. І буде зовсім скоро.

Вона на мить замовкла.

— А може, все-таки я сяду за кермо?.. Твої очі—

— Ні, — різко перебила Лін Лін. Це зроблю я. Очі — не перешкода. Я його рознесу просто вщент.

Вечірня траса жила власним життям.

Неонове світло. Запах бензину. Напруга в повітрі, яка різала легені. Люди стояли колами, ставки зроблені, двигуни гарчали, ніби хижаки перед стрибком.

— Один…
— Два…
— Три…
— Старт!

І пекло почалося.

Я летіла трасою, відчуваючи, як швидкість росте. 200. 230. 250.
270 кілометрів — і світ перетворився на суцільну лінію світла й темряви.

Кожен поворот — на межі. Кожен рух — інстинкт.

— Тримай! — кричав Рен у навушник. — Ще трохи!

Я вирівняла машину. Газ до упору.

І ось він — фініш.

— Перемога наша, Рене!

Гроші швидко перекочували з рук у руки. Я не святкувала. Просто поїхала додому.

А ти, Майк, думай.
І здогадуйся, хто тебе виграв.
Хто виграє.
І хто виграватиме.

Але всі мої думки раптово зникли.

— Лін Лін… чому ти не відповідаєш?..