13. Тріщини

(Те, чого він не дозволяв собі відчувати)

Майк не поїхав одразу після школи.

Він сидів у машині, зупинившись за рогом, і дивився, як вона зникає за поворотом на мотоциклі. Вітер підхопив її волосся, ніби знав — вона вільна. А він ні.

Щелепи були стиснуті так, що боліли. Руки міцно тримали кермо. Дихання важке, уривчасте.

— Чорт… — вирвалося крізь зуби.

Усе йшло не так.

Він звик, що люди відводять погляд. Що мовчать. Що бояться.
А вона — ні.

Лін Лін дивилася прямо. Навіть тоді, коли він тиснув. Навіть тоді, коли намагався зламати. В її очах не було благання — лише холодна стійкість, яка дратувала більше за будь-який виклик.

І чомусь… це не приносило задоволення.

У голові знову сплив той момент — брелок. Її різка реакція. Її очі, в яких на мить промайнув страх, який вона відчайдушно намагалася приховати.

— Чому тебе це так зачепило? — тихо сказав він у порожнечу салону.

Відповіді не було.

Майк різко завів двигун і поїхав додому.

Будинок зустрів його тишею — холодною, стерильною, ідеальною. Тут усе завжди було на своїх місцях. Без зайвих емоцій. Без хаосу. Без життя.

— Ти пізно, — голос матері, Елізабет, прозвучав із вітальні.

Вона сиділа з прямою спиною, у світлому строгому костюмі, ніби навіть удома не дозволяла собі розслабитися. Її погляд був уважний — надто уважний.

— Були справи, — коротко відповів Майк.

Вона подивилася на нього довше, ніж зазвичай.

— Ти задуманий, — сказала вона спокійно. — І це не схоже на тебе.
Пауза.
— Через кого?

Він напружився.

— Ні через кого.

— Майк, — її голос став трохи м’якшим, але від цього не менш небезпечним. — Ти таким раніше не був.

Він відвернувся.

— Та новенька просто дістала, — кинув різко.

— Новенька? — Елізабет ледь помітно підняла брову. — І як її звати?

— Лін Лін.

На мить щось змінилося.

Майк не відразу це помітив. Але він знав матір занадто добре, щоб пропустити цю мікротріщину в її ідеальній масці. Її пальці трохи стиснулися. Погляд ковзнув убік. Усе — на секунду, не більше.

— Лін Лін… — повторила вона рівно. — Цікаве ім’я.

— Ти її знаєш? — насторожився він.

— Ні, — відповіла надто швидко. — Просто здалося знайомим. У Таїланді багато подібних імен.

Вона підвелася.

— Не дозволяй дрібницям відволікати тебе. Ти маєш важливіші речі, ніж шкільні конфлікти.

Майк нічого не відповів і пішов до себе.

Двері кімнати зачинилися за ним із глухим звуком. Він притулився до них спиною й заплющив очі.

Щось було не так.
З матір’ю.
З цією дівчиною.
І з ним самим.

Він сів на ліжко, провів рукою по волоссю.

Перед очима з’явилися уривки дня:
усмішка Джефа, нахилена до Лін Лін;
те, як він щось шепотів їй на вухо;
погляд Етана — злий, осудливий, ніби той знав більше.

Що ти мав на увазі?
Про що він мовчить?

Усе це зводило з розуму.

Майк дістав телефон, перегорнув контакти, але не знайшов того, кому міг би написати. Його життя було заповнене людьми — і водночас порожнє.

Він ліг на спину й дивився в стелю.

— Чому ти не виходиш з голови… — прошепотів він.

Лін Лін була для нього подразником. Викликом. Загадкою.
І чим більше він намагався її ігнорувати — тим глибше вона проникала всередину.

Майк не знав правди.
Не знав, ким вона була насправді.
Не знав, у що їх обох втягнули задовго до цієї школи.

Але він уже відчував:
ця історія не закінчиться просто так.

І вперше за довгий час його лякала не втрата контролю.

Його лякало те, що він починає відчувати.