12. Я пливу швидкістю

Рейчел наздогнала мене ще до першого уроку. В її очах було стільки цікавості, що я мимоволі усміхнулася.

— Ну? — вона схрестила руки на грудях. — Я чекаю. Вчорашній концерт.
— Ти навіть не уявляєш, — видихнула я. — Це було… легко.
— Легко? — Рейчел здивовано підняла брови. — Ти ж тижнями ходила, наче з каменем у серці.

Рен ішов поруч, засунувши руки в кишені, й усміхався.

— Вона співала, — сказав він.
— Ти співала?! — Рейчел аж зупинилася.
— Не голосно, — захистилася я. — Але так… по-справжньому.

— І танцювала?
— І танцювала.
— І сміялася?
— І сміялася, — підтвердила я, дивуючись сама собі.

Рейчел усміхнулася м’яко.

— Я рада. Ти заслуговуєш на такі вечори.

У їдальні було гамірно. Запахи спецій, смаженого рису й солодкого чаю змішувалися в повітрі. І саме там я його побачила.

Майк.

Він сидів зі своєю компанією — Тан, Кай, ще кілька хлопців. Поруч — Джеф. Його усмішка була теплою, щирою. Коли наші погляди зустрілися, він підморгнув мені, і я мимоволі відповіла усмішкою.

Ми взяли їжу:
тайський базиліковий рис з куркою, спрінг-роли й холодний лимонний чай з м’ятою.

— Я голодна, як ніколи, — сказала Рейчел.
— Це називається «щаслива втома», — засміявся Рен.

До нас підійшов Джеф і без зайвих слів сів поруч.

— Ну що, — нахилився він до мене, — як тобі мій концерт?

— Ти був… неймовірний, — щиро відповіла я. — Твій голос ніби торкається. Не гучно. А прямо тут, — я торкнулася грудей.

— Ти не уявляєш, як приємно це чути, — сказав він тихіше. — Я бачив тебе в залі.

У цей момент я помітила Майка.

Він пив воду, але стискав пляшку так, що пластик зім’явся. Його очі були темними, холодними, з блиском люті. Вони різали простір між нами.

Я глянула на нього — і одразу відвела погляд.
Не сьогодні. Не зараз. Не знову.

— Приходь сьогодні ввечері, — сказав Джеф. — Я репетирую.
— Якщо зі мною будуть Рен і Рейчел, — відповіла я.
— Домовились.

Він обійняв мене легко й прошепотів на вухо:

— Ти надихаєш більше, ніж музика.

Я лише усміхнулася.

Ми пішли утрьох, а Майк дивився нам услід, мов хижак, який втратив здобич.

Етан різко підвівся.

— Ти задоволений? — кинув він Майкові. — Ти взагалі думаєш, що з нею відбувається?

Майк мовчав.

— Вона не іграшка, — додав Етан і пішов.

Я сідала на мотоцикл. Вітер одразу загрався з моїм волоссям, торкаючись щік, зриваючи думки. Майк і Етан дивилися нам услід — обидва задумливі, але з різних причин. А Кай з Таном уже сперечалися про наступну гонку й дівчат, ніби нічого важливого не сталося.

Я завела двигун. Рен рушив позаду.

Коли я на мотоциклі, світ змінюється.
Я не їду — я пливу, ніби море тримає мене на хвилях. Повітря стає легшим, страх зникає, а думки розчиняються у швидкості.

І тільки серце б’ється рівно.
Нарешті — рівно.