11. Між дверима і серцем

Вихідні підкралися непомітно.
Цілий тиждень був схожий на війну — погляди, натяки, біль, злість.
А сьогодні… сьогодні я дозволила собі чекати чогось світлого.

Ми з Реном мали йти на концерт — невеликий, живий, з гітарним звуком і теплими голосами. Той самий концерт, де музика не кричить, а лікує. Я вдягла просту чорну сукню, легку куртку й розпустила волосся. Хотілося бути не сильною. Просто живою.

Я усміхалася, відчиняючи двері, впевнена, що побачу Рена.

Але це був не він.

На порозі стояв Майк.

Чорні штани, багряна сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком, холодний погляд. Він виглядав так, ніби прийшов не поговорити — а випробувати мої межі.

Він дивився на мене, як на річ, яку не може мати — і від цього злиться ще більше.
Споглядав повільно, уважно, ніби запам’ятовував кожну деталь. Це дратувало. І лякало.

— Що ти тут робиш? — мій голос був рівним, хоча всередині все стискалося.

— Прийшов подивитися, — спокійно відповів він. — Чи ти справді така, як здаєшся.

— Ти не маєш права приходити сюди.

— А ти не маєш права постійно бути в моїй голові, — різко кинув він. — Але ось я тут.

Я зловила себе на думці, що знову думаю про його очі. Темні. Небезпечні. Такі, в яких легко загубитися — і важко вижити.

— Майк, — я зробила крок назад. — Забирайся.

— Ти думаєш, що можеш просто грати зі мною? — він усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. — Ти навіть не уявляєш, у що вплуталась.

— Я не граю. Я виживаю.
І ти — частина проблеми.

Мить тиші. Напруга така, що можна різати ножем.

— Ти ще пошкодуєш, — тихо сказав він.

— Можливо. Але не сьогодні.

Я зачинила двері прямо перед його обличчям. Серце калатало, руки тремтіли. Я притулилася до дверей на секунду — і пішла до кімнати. Сьогодні не він зіпсує мій вечір.

Стук у двері.

Я відчинила — і побачила Рена.

— Лін… — він усміхнувся. — Ти готова?

Я кинулася до нього й обійняла так міцно, ніби боялася, що він зникне.

— Тепер так, — прошепотіла я.

А на іншому боці вулиці, в машині, сидів Майк.
Його руки стискали кермо так, що побіліли кісточки.
Злість кипіла. Ревнощі душили.
Він дивився, як Рен тримає мене — і щось у ньому ламалося.

Концерт був… ідеальним.

Ми співали разом з натовпом, сміялися, танцювали, ловили моменти. Записали коротке відео, зробили фото — живі, справжні. На мить я забула про помсту. Про біль. Про все.

Коли ми поверталися, я змерзла.

— Візьми, — Рен накинув на мене свою куртку.

— А ти?

— Я витримаю.

Біля дому ми зупинилися.

— Ну… добраніч, — сказав він невпевнено.

Я не хотіла, щоб він йшов.

— Рен… залишся.
Подивимось фільм? Просто… щоб не бути одній.

Він завмер, а потім усміхнувся тією усмішкою, яка завжди означала «я поруч».

— Добре. Але я обираю фільм.

— Тільки не жахи.

— Тоді романтичний. Тобі корисно.

Я засміялася.

І вперше за довгий час відчула:
сьогодні ніч — на моєму боці.