10. Моя маленька команда

Відкривши я побачила Рейчел, яка тихо стояла і дивилася на мене, її очі були сповнені тривоги, але й підтримки.
Проте я згадувала очі Майка які просто горіли люттю і це мене ще більше робило щасливою. Згадуючи той момент.
Я відчула, як серце поступово заспокоюється. Цей удар був не просто фізичним — він був символом мого протесту, мого внутрішнього “я”, яке не дозволяє нікому його підкорювати
Рен взяв мою руку і провів мене далі коридором. Я відчувала, як напруга поступово спадає, але всередині ще тліла маленька іскра. Я знала: попереду буде ще багато конфліктів, інтриг і випробувань, але тепер я показала — я не та, кого можна залякати. 
Ця зустріч із Майком була лише початком.  А Рейчел, яка поступово стає частиною мого життя, я відчувала, що можу протистояти будь-чому.
Повернувшись додому, я відчувала, як лють ще пульсує всередині мене. Кожен погляд Майка, кожна його холодна посмішка — усе це ще довго не давало спокою. Серце шалено билося, а руки тремтіли, ніби хотіли вирватися назовні разом із цією емоцією.
— Лін Лін… — тихо промовив Рен, підійшовши до мене. Його голос був спокійний, а присутність — як якір у бурі. Він взяв мене за руку і стишив моє дихання. — Заспокойся. Я тут.
Я глибоко вдихнула і повільно видихнула, відчуваючи, як його тепло і підтримка поступово знімають напруження.
— Просто… він мене дратує… — прошепотіла я, дивлячись у підлогу. — Його погляд… його зверхність…
Рен м’яко усміхнувся, торкнувшись моєї руки.
— Я бачу, — сказав він. — Але ти сильніша, ніж він думає. Не дозволяй йому керувати твоїми емоціями. Ти сама вирішуєш, що відчувати.
Я кивнула, відчуваючи, як частина злості зникає, залишаючи лише рішучість. Його слова заспокоювали і одночасно підсилювали мою внутрішню силу.
Тоді я згадала про Рейчел, яка все ще стояла біля дверей. А особливо її очі які були сповнені турботи і тихої цікавості, як би запитуючи: «Все гаразд?»
— Привіт, Лін Лін… — сказала вона тихо, але щиро. — Ти в порядку?
Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як її присутність відразу заспокоює ще одну частину мого внутрішнього хаосу.
— Так… тепер краще, — відповіла я, ледве помітно посміхаючись. — Дякую, що прийшла.
Рейчел сіла поруч, і ми на мить просто мовчали. Вона не намагалася говорити зайвого, просто сиділа поруч, її присутність була теплою, тихою і підтримуючою. Це відчуття, що хтось поруч розуміє тебе без слів, робило мене сильнішою.
— Ти не одна, Лін Лін, — нарешті сказала вона.
Я відчула, як у грудях щось розслабляється. Лють ще тліла, але тепер її змішувало відчуття підтримки і дружби. З Реном поруч і Рейчел на моєму боці я знала: навіть коли світ зовні буде давати випробування, я не залишуся сама.
Я відкинулася на спинку дивана, видихнула і закрила очі. Цей день був важким, але тепер я відчувала: з такими людьми поруч можна витримати будь-яку бурю.
Після того, як трохи заспокоїлися, ми сіли на дивані у вітальні. Рейчел поставила поруч свій рюкзак, а Рен ліг на підлогу, обпершися на лікті, і зосереджено дивився на мене. Вечір тільки починався, і я відчула, що потрібно спланувати, як використати цей час.
— Добре, — почав Рен, схрестивши руки на грудях. — Вечір повинен пройти з користю. Я можу допомогти з твоїми тренуваннями на мотоциклі чи автомобілі.
— Точно, — кивнула я. — Я хочу відпрацювати маневри і трохи прискоритися, щоб бути готовою до наступних гонок. І… можливо, потренувати бокс.
Рейчел злегка здивовано підняла брову:
— Тобі це подобається? Навіть після сьогоднішнього… школи?
— Так, — відповіла я твердо. — Це допомагає мені відчувати контроль і виплеснути все, що накопичилося. А ще це моя пристрасть.
Рен усміхнувся:
— Тоді ми робимо це разом. Я буду підтримувати тебе дистанційно, підказувати, а ти покажеш, на що здатна.
— А я можу бути присутньою? — тихо запитала Рейчел. — Я… можливо, не зрозумію деталей, але хочу побачити, як це відбувається.
Я посміхнулася. Її цікавість була справжньою, без зайвої цікавості чи оцінки.
— Звісно. Мені буде приємно, якщо ти поряд.
Ми почали розподіляти час:
Першою була тренування на мотоциклі — відпрацювання швидких маневрів, контроль над швидкістю та реакцією.
Потім — автомобільна практика на пустих вулицях, щоб відчути трасу і перевірити нові трюки.
І наостанок — бокс і розтяжка, щоб тіло відновилося і підготувалося до наступних випробувань.
— Але перед цим, — підкреслив Рен, — нам треба трохи перекусити. Ніяких великих страв, просто енергія для тренувань.
Рейчел кивнула і швидко підготувала легкі сендвічі та фрукти. Я відчула, як легкий смак апельсину на губах піднімає настрій. Атмосфера ставала теплою і дружньою, а разом із тим наповненою рішучістю.
— Сьогодні ми будемо працювати над твоєю силою і швидкістю, — підсумував Рен, — і ніхто не дізнається, що ми робимо. Це наш маленький секрет.
Я кивнула, відчуваючи, як всередині розгорається азарт. Майк, школа, погляди однокласників — усе це відходило на другий план. Тут, у нашому колі, я відчувала контроль і силу.
— Тоді почнемо, — сказала я, піднімаючись. — Я готова.
Рейчел і Рен посміхнулися, і ми разом рушили на перший етап вечора — тренування на мотоциклі. Вечір обіцяв бути довгим, насиченим і повним адреналіну, і я знала, що ці моменти закріплять нашу команду ще сильніше. 
Із цього моменту Рейчел разом із Реном стали моєю маленькою командою.
Проте щоб це було реальністю потрібно усе розповісти Рейчел, їй можна було довіряти.