9. Майк - 2.0

Наступного дня у школі атмосфера була напружена. Майк дивився на мене з холодною увагою, а його друзі тихо обговорювали вчорашню гонку. Лін Лін відчувала, як кожен його погляд нагадує про те, що гра ще не закінчена.
Він був повільніший, важчий, і зосереджений на одному — Майку.
Він сидів на сходах біля входу в свій клас, плечі випрямлені, очі холодні і пронизливі. Його друзі тихо обговорювали вчорашню гонку, кивали один одному, сміялися, але інтонації у голосах видавали суміш роздратування і захоплення. Я відчула, як серце стиснулося — Майк дивився на мене. Його погляд проймав наскрізь, мовби він міг бачити всі мої думки.
— Будь обережна, — тихо прошепотів Рен, коли ми проходили повз. Його рука легенько торкнулася моєї спини. — Він помітив тебе.
Я кивнула, відчуваючи, як холод прокотився по спині. Всередині крутилося безліч думок: його погляд, його злість, відчуття виклику. Це був тільки початок гри, і я знала, що вона тільки розпалюється.
— Він ще не знає всього… і не повинен, — прошепотіла я самій собі, намагаючись зосередитися на навчанні.
На уроках атмосфера була такою ж напруженою. Кожен раз, коли Майк перекидав погляд у мою сторону, я відчувала, як кров приливає до голови, а серце б’ється швидше. Я намагалася тримати спокій, але очі підсвідомо шукали його рухи.
Рейчел сиділа поруч, мовчазно спостерігаючи за моєю напругою. Я помітила, як її очі трохи розширилися від хвилювання, і це дало мені маленький ковток спокою. Хоча вона сама майже непомітна для інших, поруч із нею я відчувала підтримку і теплоту — наче тихий щит проти Майка і його поглядів.
Під час перерви Рен підійшов до мене:
— Не думай про нього так сильно. Я поруч, усе буде добре. Ти зможеш пройти через це.
— Я знаю, — відповіла я, вдихаючи повітря глибше, намагаючись заспокоїти серце. — Просто… він дратує мене.
— Так, я бачу. Але пам’ятай — це тільки гра. І ми її ще не програли.
Я посміхнулася йому. Його підтримка давала сили. Навіть серед натовпу і чужих поглядів я відчувала, що не сама.
Але Майк все ще сидів там, спостерігаючи. Його холодний погляд стікав на мене як тінь, і я знала: сьогоднішній день у школі — це тільки початок. Попереду ще випробування, інтриги і таємниці, а я повинна бути готовою до всього.
Навколо мене шуміли однокласники, сміялися й говорили, але я відчувала, що вся увага зараз концентрується на нас двох — на мене і на Майку. І всередині мене з’явилася рішучість: я не дозволю йому контролювати ситуацію, навіть якщо весь день доведеться грати на його правилах.
Ми тільки вийшли з класу, коли відчула знайомий холодний погляд — Майк стояв прямо переді мною. Серце стиснулося, а шлунок завмер. Він посміхався, але ця посмішка була більше іронічною, ніж дружньою.
— Лін Лін… — промовив він спокійно, крокуючи ближче. — Сьогодні вчорашнє не забули?
Я відчула, як в мені виросла лють. Його тон, ця холодна самовпевненість, нагадування про гонку… все це розпалювало всередині мене справжній вогонь.
— Відійди, Майк! — різко крикнула я, серце билося шалено.
Він підніс брову, посмішка не зникла. — О, ти сердита? Мені це подобається… — його голос був тихим, майже провокаційним.
Я не змогла стриматися. В серці все кипіло — образа, злість, бажання довести, що я не слабка. Раптово я підняла руку і вдарила його по плечу.
— Що це?! — здивовано вигукнув він, відчуваючи силу удару. Його очі на мить розширилися від несподіванки.
— Тобі варто зрозуміти одне, Майк, — сказала я, голос тремтів від люті, але очі блищали від рішучості. — Я не боюся тебе і не дозволю тобі контролювати мене!
Навколо нас люди зупинилися, але ніхто не наважувався втрутитися. Я відчула, як по спині пробіг холодний пот — суміш страху бути викритою і впевненості в своїй силі.
Майк відступив на кілька кроків, але його погляд не залишав мене. Було відчуття, що всередині нього кипить не лише злість, а й здивування. Він не очікував, що я наважуся на такий крок.
Я відчула, як серце поступово заспокоюється. Цей удар був не просто фізичним — він був символом мого протесту, мого внутрішнього “я”, яке не дозволяє нікому його підкорювати.
— Це ще не кінець, Лін Лін, — сказав Майк тихо, ледве стримуючи роздратування.
— А для мене це тільки початок, — відповіла я, з рішучістю у голосі.
Рен миттєво опинився поруч, обійнявши мене за плечі:
— Лін Лін… все добре. Ти впоралася. Він не повинен тебе лякати.
Я вдихнула глибоко і кивнула, відчуваючи тепло його підтримки. 
І тут подзвонили у двері.