7. Погляд і злість

…Зайшовши до класу, я відразу відчула — щось не так.
На моїй парті лежала маленька чорна коробка, перев’язана срібною ниткою. Серце стислося ще до того, як я торкнулася її. Я знала, від кого це.
Я навіть не відкрила її. Просто розвернулася й вийшла з класу.
Паралельний клас був галасливий, але коли я зайшла — стало тихо. Майк стояв біля вікна, спертий на парту, з тією самою холодною усмішкою, яку я вже ненавиділа.
— Це що? — я кинула коробку йому на парту. — Ти думаєш, що все можна вирішити іграми? Погрозами? Сюрпризами?
Він повільно підняв погляд.
— А ти думала, що все буде так легко і просто? — голос був спокійний, але очі… очі горіли. — Я тебе розчарую, Лін Лін. Це лише початок.
І тоді я побачила його.
Мій брелок.
Серце буквально впало десь униз.
Він був невеликий — скляна капсула у формі краплі, всередині якої було дві тонкі срібні пластини, переплетені між собою, як два життя. На одній — вигравірувана моя перша буква імені, на іншій — буква моєї сестри Мей Лін.
Єдина річ, яку я взяла з собою після її смерті. Єдина.
— Де ти це взяв?.. — голос зрадницьки здригнувся.
Майк повільно підняв брелок, крутнув його на пальці.
— Ти так погано ховаєш свої слабкості.
У його очах була лють. Злість. І щось ще — темне, неконтрольоване.
У моїх — страх. Справжній. Глибокий. Я намагалася його сховати, але руки тремтіли.
— Віддай, — тихо сказала я. — Це не твоя гра.
Він усміхнувся… і стиснув пальці.
Тонке скло тріснуло з різким звуком. Капсула розсипалася на друзки, срібні пластини впали на підлогу, розділившись — як ми з сестрою колись.
У мені щось обірвалося.
Я навіть не пам’ятаю, як опинилася поруч. Просто — хапнула його і перекинула через стіл.
Крики. Шум. Хтось відсахнувся.
Майк лежав на підлозі, шокований. Він не очікував цього. Взагалі.
Він дивився на мене і не розумів:
чому ця річ була для мене важливішою за страх, за правила, за нього самого.
Я розвернулася й пішла.
Та біля дверей світ різко поплив.
Голова закрутилася, ноги підкосилися.
— Гей! — Етан підбіг першим, підхопив мене. — Ти в порядку? Чуєш мене? Майк — ідіот, він…
Я його не слухала. Просто дихала.
Він допоміг мені сісти.
За кілька хвилин прибігли Рен і Рейчел. Рен навіть не питав — просто взяв мене за руку. Ми вийшли на подвір’я, у те маленьке місце за старим деревом, де завжди було тихо.
І там я зламалася.
Я плакала так, як давно не плакала.
— Це була єдина згадка про неї… — шепотіла я. — Єдина…
У класі ж тим часом вибухнула суперечка.
Етан кричав на Майка, хотів розповісти про операцію, про мій зір, про те, що він зробив. Але замість слів — вдарив його і вибіг мене шукати.
Я сиділа пригнічена. Вся злість зникла. Залишилася тільки порожнеча.
— Ну що ж, Майк… — прошепотіла я. — Тримайся. Ти мене ще запам’ятаєш.
— Я все знаю, — тихо сказав Етан.
Рен не розумів. Гонки. Сестра. Операція. Чому Лін Лін повернулася сюди після Японії. Чому саме зараз.
Етан сказав — про зір.
— Вибач… — сказав він. — За нього. За себе. За всіх. Деякі з нас просто не знають, коли зупинитися.
Після уроків Рен і Рейчел допомогли мені зібрати речі.
Біля виходу до мене підійшла Нінін.
— Не лізь у їхні ігри. Вони завжди були придурками.
Я посміхнулася.
— Не хвилюйся. Ми ще побачимо, хто кого переможе.
І тоді я знову побачила Майка.
Він стояв осторонь. Мовчав. Дивився інакше.
Ми сіли на мотоцикли: я з Рейчел, Рен — сам.
— Ти зможеш керувати? — запитав він.
Я лише кивнула.
Поруч стояли Етан і Кай біля своїх машин — чорний Nissan GT‑R і сріблястий BMW M4, двигуни тихо гарчали.
— Хто перший — того й бажання, — сказала я.
Я побачила, як у очах Майка спалахнула злість.

Рен усміхнувся:
— Якщо виграю я — ти йдеш зі мною на побачення.
— А якщо я?
— Тоді я готую тобі вечерю. Рамен з морепродуктами.
Світло. Рев моторів.
І ми поїхали.
Назустріч ночі. Назустріч наслідкам.
Назустріч тому, що вже неможливо було зупинити.