6. Еліта

Ми мовчки йшли подвір’ям. Шум школи поступово віддалявся, але напруга не зникала — вона осіла десь усередині, важким каменем. Рейчел зупинилася першою.
— Лін… — вона вагалася. — Ти ж розумієш, що вони так просто не відстануть?
— Розумію, — відповіла я. — Але й я не відступлю.
Вона уважно подивилася на мене, ніби зважуючи, чи варто говорити далі. — Вони вже почали. Після того, як ти пішла, Нана щось сказала про «показати тобі твоє місце».
Я ледь усміхнулася. 

— Нехай спробують.
У цей момент я почула знайомий звук мотора. Рен під’їхав до входу на мотоциклі, зняв шолом і швидко оглянув мене. 

— Все добре? — спитав він.
— Поки що, — відповіла я.
Він помітив напруження. — Вони знову?
Рейчел кивнула. 
— Еліта.
Рен видихнув крізь зуби. 
— Тоді тримайтеся ближче до мене. Обидві.
Ми рушили разом. І саме тоді я відчула — за нами спостерігають. Не відкрито, не демонстративно, але я була певна: хтось із них не зводив з нас очей.
Вдома я довго сиділа в тиші. Краплі для очей трохи полегшували біль, але думки були гірші за будь-який фізичний дискомфорт. У голові крутилися слова Рейчел, погляд Майка, напівусмішки Нани й Олівії.
Телефон завібрував.
Невідомий номер:
Ти граєш небезпечно. І це тільки початок.
Я стиснула телефон у руці. Серце вдарилося швидше, але страху не було. Лише холодна зосередженість.
— Вони думають, що можуть мене зламати, — прошепотіла я в порожнечу кімнати. 

— Дарма.
Я написала коротко: Я не відступлю.
Відповіді не було.
Я піднялася, підійшла до дзеркала й зняла окуляри. Очі були червоні, втомлені, але в них горіло щось нове. Не слабкість.
Рішучість.
Я знала: завтра буде ще складніше.
Але тепер у мене була мета — і я йшла до неї, навіть якщо доведеться пройти крізь темряву.